Кастинг-директорка Ася Коршун

- Моє повне ім’я – Анастасія, але повним мене зазвичай називають лише ті, хто щойно зі мною познайомився. А так я завжди представляюся як Ася, з самого дитинства всі мене так називають, тому й ви називайте мене Ася.

- Я закінчила акторський курс у Карпенка. Я завжди дуже хотіла грати в театрі. Ми з подружками — нас було четверо дівчат — намагалися їздити по всій Україні, дивитися різні театри, щоб обрати той, у якому хотіли б працювати. Ми їздили на різні театральні фестивалі, я обрала для себе кілька фаворитів. Я народилася в Києві, і батьки завжди мені казали, що мені не потрібно проходити той шлях, який змушені були долати мої одногрупники, що приїхали з інших міст. Нас у театрі виховували, що театр — це головне, і потрібно проходити практику в театрі, працювати там, і якщо беруть у провінцію — їхати в провінцію. Я зовсім не соромилася того, що, будучи з Києва, можу поїхати працювати до провінційного театру. З театрів у провінції мені особливо сподобався театр в Івано-Франківську, пам’ятаю, як мене вразила вистава режисера А. Коршунова «Чайка» А. П. Чехова. Це було таке захоплення — в першій дії ти смієшся, в другій — плачеш. Такого рівня я не бачила навіть у київських театрах. Ми з подружкою також дивилися європейські театри, їздили до Європи. Мені дуже подобається театр у Берліні. Я помітила, що актори там працюють зовсім інакше, ніж у нас в Україні. Мені здалося, що це саме той рівень, до якого хочеться прагнути. Для себе я обрала три театри, три напрямки: театр Тешепільського в Івано-Франківську, театр Стаса Жиркова і Молодий театр. Коли я поїхала на прослуховування в Івано-Франківськ, мене не зупиняло те, що в мене там не було ні житла, ні друзів, ні знайомих, мене не лякали тоді й малі зарплати — так сильно я хотіла там працювати. Сталося так, що мене не взяли, і водночас мені запропонували роботу на телеканалі «Україна». Це був мій перший досвід на телебаченні у сфері серіального виробництва. Через рік я відчула, що мені потрібне зростання, і за рекомендаціями потрапила на телеканал 1+1, де пропрацювала приблизно півтора року. Спочатку на «плюсах» я починала як кастинг-менеджерка, потім мені довірили вести повноцінні проєкти вже як кастинг-директорці.

- Це була восьмисерійна мелодрама «Подаруй мені щастя» режисера Жені Баранова. З цього все й почалося. Тут уже вся відповідальність за процеси в департаменті була на мені як на кастинг-директорці. Було непросто, оскільки в проєкті брали участь російські актори, з якими я вела перемовини. Після цього проєкту все склалося так, що, як правило, проєкти самі почали мене знаходити — коли тебе рекомендують, це вже багато про що говорить. Потім я пішла з «плюсів» і працювала як фрилансерка за рекомендаціями. Ну а «вишенькою на торті» вважаю пропозицію закрити повний метр «Скажене весілля 3».

- Прийшла в цю сферу я у 2016 році, два роки набиралася досвіду як кастинг-менеджерка, а безпосередньо як кастинг-директорка працюю вже три роки.

- Акторська база в кожного в голові — ти ж пам’ятаєш, з ким працював, кому довіряєш, хто не підставить. Тому з усіх, хто в мене знімався, нові обличчя я також шукаю, і всі вони у мене в голові. Жодних записів у мене немає, таблиць також. Є фотографії, які я зберігаю собі в окрему папку. Є актори, яких я знімаю майже в кожному своєму проєкті, переважно чоловіки.

- Найактивніший пошук — це Facebook. Якщо ви думаєте, що плюсики під постами не працюють, то скажу — ще й як працюють, коли не вистачає часу на повноцінний пошук або терміново потрібен певний типаж. Це добре працює, але особисто я таке не дуже люблю, бо вважаю, що робота кастинг-директора — це саме шукати персонажів, обдумувати, хто найкраще підійде на роль.

- Достатньо п’яти якісних фото: портрет, середній план, повний зріст. Не завжди є час переглядати відеовізитки акторів, тому я завжди орієнтуюся на самопроби. Наприклад, мені подобається актор за фото — я пропоную йому роль, він надсилає самопробу, і тоді я розумію, підходить він чи ні. Вважаю, що самопроби — це крутий інструмент для швидкого знайомства з акторами.

- Ми всі живі люди й кожен може помилитися. А кіно — це командна робота, в якій не варто шукати винних, а навпаки — допомагати вирішити поставлену задачу. Бувають різні моменти, тому важливо бути в команді, допомагати й підтримувати одне одного. Спочатку в мене було багато страхів, пов’язаних з організацією процесу — наприклад, переплутати або не повідомити дату. Але з часом і з досвідом усе це минає. Коли правильно розподіляєш свій робочий час і обсяг завдань, то страху вже немає. Я дуже не люблю критику на свою адресу, тому що завжди дуже відповідально ставлюся до роботи. Кожен проєкт може бути по-своєму складним, але я завжди все доводжу до кінця і ніколи не кидаю проєкт через особисті непорозуміння. Усе треба доводити до логічного завершення.

– Так, знімаюсь. Зараз мене більше сприймають як кастинг-директорку, і в меншій мірі — як актрису. Але в проєктах, які я веду як кастинг-директорка, як акторка не знімаюся — це мій особистий принцип. Я не вважаю це чесним, краще, щоб мене запросив хтось інший. Я ж закінчувала акторський факультет, звісно, хочеться зніматися, але іноді, якщо проєкт складний, на зйомки просто не вистачає часу.

– У мене немає якогось одного проєкту мрії. Для мене проєктом мрії міг би бути будь-який, аби там знімалися мої улюблені актори. Зараз дуже багато адаптивних сценаріїв, хочеться чогось нового, ризикованого — проводити кастинги в інших містах, відкривати нові таланти, нових людей, нових акторів.

– Я познайомилася з дівчиною, яка відкрила кіношколу, але не в Києві: спочатку в Миколаєві, потім у Херсоні, а зараз ось відкривають в Одесі. Там дуже багато дітей, для яких найбільша мрія в житті — знятися в кіно. Якщо ти живеш у столиці — це набагато простіше. Інша справа — коли ти з області, і світ кіно здається чимось дуже далеким, і ти ніколи не знаєш, чи потрапиш туди. Я завжди намагаюся по можливості пропонувати діткам хороші проєкти. Там я для себе відкрила прекрасну шестирічну дівчинку — Кіру Саяпіну, яка отримала головну дитячу роль у «Скаженому весіллі», їй треба було плакати і говорити в кадрі вірменською. Кіра чудово впоралася зі своїм завданням. Таких талановитих дітей багато. Головне — пам’ятати, що після двадцяти «ні», обов’язково буде одне «так». Ми також записуємо дитячі акторські візитки. Діти щасливі, і ми щасливі — адже найголовніше, щоб дитячі мрії здійснювались. Я бачу свою місію в цьому.

– У дитинстві мені дуже подобались три професії: я хотіла бути дипломатом, я займалась плаванням і хотіла стати другою Яною Клочковою, ну і, звичайно ж, актрисою. Пам’ятаю, як питала в тата: «А можна поєднувати ці три професії?»

– Зазвичай для всіх я добра і мила, але іноді можу бути дуже «колючою», хоча з кактусом себе не порівняла б. Можливо, з вином — яке з кожним роком стає все кращим і кращим.

– Я дуже люблю подорожувати. Ще коли була студенткою, підробляла офіціанткою, і завжди збирала гроші на якусь поїздку. Щороку кудись їздила: Італія, Іспанія — Барселона, Ніцца, Канни, Монако. Є, звісно, країни, які ще не відкрила для себе, дуже хочеться в Амстердам. Моя улюблена країна, куди хотілося б повернутися — це Італія. Там я була в Римі, Мілані, Вероні, Венеції, але хочу об’їздити її всю. Там дуже комфортно, і люди привітні. Окрім подорожей, у вільний час я дуже люблю готувати, особливо десерти: Київський торт, різні чизкейки, еклери тощо. Для мене готування — це спосіб зняття стресу. Я можу сама це не їсти, але мені подобається сам процес приготування та результат своєї роботи.

– Перше — щоб на моєму життєвому шляху не траплялися люди з подвійним дном, бо я сама завжди намагаюся бути щирою, чесною, відкритою, і хочу того ж у відповідь. Друге — щоб будь-яка праця була гідно оцінена. Третє — щоб я досягла тих цілей, які собі поставила.

– У нас дуже багато талановитих акторів незалежно від віку. Я б дуже хотіла, щоб актори, незалежно від гонорару чи кількості зйомок, завжди залишалися людьми. Найважливіше — залишатися людиною і ставитися до всього з розумінням. Якщо актора вперше затвердили у великому проєкті — потрібно бути максимально вдячним усій команді. Адже саме кастинг-директори свого часу відкрили дуже багато нових акторів. І в мене питання — чи відчувають ті актори вдячність до тих, хто їх помітив, запросив на проби, дав шанс?

Я завжди вдячна людям, які в мене повірили: Саші Пелипенку, який взяв мене на роботу, Маші Пекаловій, яка порекомендувала мене на 1+1, Софії Шкобар, яка довірила мені перший проєкт на 1+1, Ксюші Морхай, яка, знаючи, як я відповідально ставлюсь до роботи, завжди мене рекомендує і радить. Цим людям я безмежно вдячна. Якби не вони — не знаю, як склалася б моя доля в цій сфері і ким би я зараз була.

Також я дуже вдячна всім акторам, які відповідальні, які розуміють процеси, завжди йдуть назустріч — вони в моєму серці. Завжди вірте, що якщо ви чогось щиро хочете — це обов’язково станеться. Наприклад, є чудова акторка Настя Дем’яненко. Я пам’ятаю її ще з тих часів, коли вона знімалась за зовсім символічні гонорари. Мені здається, вона ніколи не відмовлялась від жодної ролі, її знають усі кастинг-директори, бо вона знімалась майже всюди. Вона своєю працею за два роки досягла неймовірних висот, виросла як професіонал. Зараз у неї гарні, великі ролі, є агент. Вона всім довела, що можливо все — якщо ти цього дійсно хочеш. Немає межі досконалості. Головне — залишатися хорошою людиною і бути вдячним кожному, кого зустрічаєш на своєму шляху.