Кастинг-директорка Ярослава Євтушенко

З дитинства я дуже хотіла працювати в кіно. Мій тато – продюсер, і, звісно, я із задоволенням їздила з ним на знімальний майданчик. Схоже, любов до кіно у мене в крові. Я із захопленням дивилась, як працюють оператори. Для мене це були просто фантастичні люди: у них повно якихось залізяк, «пасочок», вони щось постійно крутять біля камери і якимось дивом створюють красу. Я і зараз дивлюсь на роботу деяких оперпостів і думаю, що вони — чарівники. Нехай режисери не ображаються, але для мене саме людина з кінокамерою — це та, без кого кіно не може існувати. І неважливо, ігрове воно чи документальне.

Звісно, з захопленням я дивилась і на акторів. Я думала: «Пощастило дівчатам, які працюють асистентками з акторів». Для мене це було справжньою подією, якщо можна було зайти у гримвагон і поспілкуватися з кимось із акторів. Я дуже соромилась, тому ніколи не просила автографів. Ну, хіба що у кількох людей, які для мене були рівня «вау». Наприклад, Даня Страхов. Коли він приїхав до Києва, тато покликав мене з собою на зйомки, а я впала в ступор — цілий місяць знаходила відмазки, аби не їхати — настільки це було хвилююче. Я тоді була мала — 12 років, і вела зошити, в які вклеювала вирізки з журналів із фотографіями акторів. Я досі дбайливо зберігаю свої архіви. Зараз жартую, що це була моя перша кастинг-база (усміхається).

Коли мені було вже 17, і я приїхала з батьком на зйомки, мені теж хотілося щось робити і бути корисною. Тато запитав у кастинг-директора Наталії Борових, чи потрібна їй якась допомога. Вона дала мені суперважливе завдання — видати гонорар Георгію Делієву, і я з тремтячими руками пішла в гримерку. Це було моє перше завдання, яке я виконала у кіно.

Навчатися я пішла до Карпенка-Карого. Сценаристів того року не набирали, і я обрала кінознавство. Навіть коли вступала, толком не розуміла, що це за спеціальність. До 15 років я була впевнена, що вчитимусь на кінорежисурі, але потім щось у мені зламалось — вирішила, що мені поки нічого сказати світові, а якщо доросту до режисури, то повернусь за другою освітою. Щоб бути режисером, потрібно тонко відчувати світ і добре розуміти хоча б себе. А що ти розумієш у 17?

Я сподівалась, що на кінознавстві мене навчать писати, і я зможу стати професійним кінокритиком. Але вже в перші місяці навчання за надією прийшло велике розчарування. У перші два тижні у нас навіть не було розкладу пар. Навіщо ми їздили в інститут — незрозуміло. І, як не дивно, найбільша проблема за п’ять років навчання була саме з кінокритикою. Мабуть, викладачі самі не розуміли, чого і як нас навчати. Я ж звикла багато працювати. У школі мій день завжди був дуже щільно розписаний — окрім уроків, було безліч додаткових занять. Напевно, тоді вироблявся характер і відповідальність. І після першого курсу я зрозуміла, що так витрачати час не можна, і треба терміново щось робити. Я попросила тата взяти мене у знімальну групу якимось помічником помічника. Я навіть не знала толком, які є посади в групі, тому запитала щось пов’язане з костюмом. Він поговорив із художником Тамарою Демченко, я приїхала до неї познайомитись, і Тамара одразу ж посадила мене розпорювати весільну сукню. До того я ніколи не бачила розпорювача, але мовчки взялась до роботи. Я сприймаю Тамару як свого Провідника, хрещену маму у світі кіно. З того часу, як тато познайомив мене з Тамарою, ми з ним більше на проєктах не перетинались — у мене почався власний шлях.

На перших у моєму житті зйомках, це було 10 років тому, мене наче викинуло в паралельну реальність (це було маленьке відрядження), яка настільки мене захопила, що все інше затьмарилось. Я зрозуміла, що хочу працювати саме на знімальному майданчику і бути в епіцентрі подій. Я не планувала ставати художником з костюмів, тому вирішила спробувати себе як помрежхлопушка. Спочатку виходила з тремтячими руками, плуталась у трьох соснах — точніше, у трьох камерах. Коли освоїлась, пам’ятаю, як за три зміни в павільйоні прочитала «Тріумфальну арку» Ремарка, сидячи на еплбоксі. Хлопнула — і сидиш читаєш, зручно :)

Мені взагалі було дуже цікаво спостерігати, як працюють фокус-пулери, механіки, освітлювачі і, звісно ж, оператори. Але на якомусь проєкті, зрозумівши, що в кімнаті, де йде зйомка, близько тридцяти чоловіків і лише одна я — дівчина, я раптом усвідомила, що час щось змінювати. Незабаром мені запропонували спробувати себе кастинг-менеджером на серіал «25-та година». Кастинг-директором була Віка Нестеренко. Я й досі дуже вдячна Віці за те, що вона не контролювала кожен мій крок і довірила мені вести проєкт — я одразу змогла в повній мірі відчути, що таке робота з акторами і відповідальність за кожне зазначене число в «шахматці». Після цього мені пощастило попрацювати асистенткою у Лєни Прилипко, Яни Бернадської. Саме завдяки роботі з ними я познайомилась із багатьма акторами, і не лише з Києва.

А кастинг-директором я почала працювати у 2016 році. Першим проєктом став серіал із 20 серій для «1+1». Це було доленосне знайомство, яке переросло у дружбу, з Лєною Шевчук. Проєкт був складний. Асистента у мене не було, акторів було багато, КПП змінювалося часто. Ми з Ленкою залишали офіс пізно ввечері, бувало — далеко за північ. У мене, буквально, сіпалося око. І при цьому так склались обставини, що я паралельно зайшла асистенткою до Діми Комарова на «Світ навиворіт». Я була з ним знайома вже давно і в тій ситуації не могла не допомогти (я періодично працювала у Діми, коли не було кінопроєктів — він мене навчав редакторській справі). Ситуація, звісно, вийшла «весела»: з одного боку — зйомки серіалу, з іншого — купа роботи для «Світу навиворіт» «на вчора», і всюди все «горить». Я взяла два комп’ютери, зайняла місце в опенспейсі між кабінетом Діми та кабінетом моїх серіальних продюсерів, який, з іронією долі, був навпроти, і як Фігаро, слуга двох панів, намагалась усе вирулити. Загалом, нудно мені не було.

Я працювала переважно над мелодрамами про якихось нещасних вагітних дівчат, де хтось когось убив, народив у тюрмі й інший треш, у який важко повірити. І якось мені запропонували черговий проєкт, надіслали сценарій – з чотирьох серій я осилила дві, розплакалась і… відмовилась. Я чесно зізналася продюсеру, що не хочу працювати в такому.

Кіновиробництво – це робота 24/7. Воно займає весь твій час, усі думки й сили. Ти жертвуєш особистим життям, зустрічами з друзями та родичами, пропускаєш усі родинні свята. І коли ти так викладаєшся, хочеться мати віддачу – фінансову й моральну. Морального задоволення не було, фінансової віддачі я теж особливо не відчувала. Формат, коли ти працюєш місяць, а зарплату отримуєш через два – взагалі не надихав.

Виходить, коли ти в проєкті – живеш на гроші з попереднього, нічого не можеш собі дозволити й постійно таке відчуття, що працюєш у борг. Я від цього втомилась. Мені хочеться вчитись і розвиватися, хочеться сім’ю, дитину й нормальних вихідних. Кіноромантика, коли ти на майданчику з ранку до ночі й тебе більше нічого не хвилює – я це переросла. Жертвувати здоров’ям, сном, молодістю, щоб що? Щоб потім дивитися на ці одноразові серіали й соромитися сказати, що брала в цьому участь?

Та й кастинг – це ж творчий процес. Кастинг-директор разом із режисером мають шукати, збирати хороший акторський ансамбль. А як це часто відбувалося у мене: дають дві-три тижні на підготовку – максимум за два тижні треба укомплектувати основний склад (а ще ж затвердити каналом), бо ще тиждень піде на графіки й погодження договорів. І жодних “пошуків” і “нових облич” – через великі обсяги зйомок не ризикнуть брати актора, який не технологічний, бо це загрожує перезніманнями, а перезнімання – це гроші, яких, звісно, немає.

І коли тобі треба підбирати актора під дату, під гонорар 4500, під конкретний час або навіть під розмір наявного в костюмерці піджака – це не кастинг, а латання дірок. Вибачте. Я навіть масовку намагалась кастингувати, бо мені соромно за те, які іноді «дерев’яні» люди ходять у нас на задньому плані. Який сенс брати «зірку» на головну роль, якщо навколо неї ось такий рівень? Короля ж робить свита…

Я все частіше почала ставити собі питання: «Навіщо я цим займаюсь? Просто щоб створювати видимість, що я працюю в кіно?».

То будемо відвертими: таке виробництво – це НЕ кіно. Кіно – це мистецтво. І мені хочеться, щоб те, чому я присвячую свій час, мало якусь цінність.

– Це був звичайний ранок, я збиралася на роботу й уголос перед дзеркалом сказала: «Пора ставати продюсером. Бажано, креативним». Через тиждень мені написала моя знайома, Іра Храновська (продюсер ICTV), і запитала, чи можу я порекомендувати їй толкового помічника. Звісно ж, я порекомендувала себе (усміхається).

Іра мені завжди дуже подобалась як професіонал. Ми з нею познайомились на зйомках: вона працювала другим режисером, а я – хлопушкою. Але найголовніше – в неї є прагнення робити якісний продукт і виводити наші серіали на новий рівень. Мені близьке її бачення й цінності.

Я стала її асистенткою, а потім мене плавно перевели на посаду креативного продюсера. По суті, я опинилася в тому ж серіальному виробництві, тільки з іншого боку барикад, і тепер бачу більш цілісну картину. Звичайно, у цієї професії свої складнощі, і я теж втомлююся, але зараз я бачу перспективу, а це для мене вкрай важливо. Якщо я не бачу перспективи – я втрачаю сенс іти цим шляхом далі.

– Якби був крутий проєкт – так.

– Повний метр (нічого не маю проти серіалів, але це саме мрія). Історія, яка мене особисто зачепить. Хай це буде проста історія, хай не вау як знята, але вона буде доброю, світлою, подарує глядачеві хорошу емоцію, світлу думку й зробить цей світ трохи кращим.

За жанром – не можу сказати. Я за натурою – людина-драма. Психологія, езотерика, роздуми про життя – мені це близьке. Мелодрами – не моє. Я взагалі з дитинства дещо цинічно дивлюся на деякі моменти у фільмах, бо знаю, як це робиться, і розумію, що кіно – це трохи обман (іншими словами – суцільна ілюзія).

От зараз згадала Вампілова. Обожнюю його «Старший син». У нього дуже прості історії, але життєві й чесні. І не треба ніяких спецефектів, екшену. Просто розповідати про те, що знайде відгук у душі глядача – ось це круто. Але це, звісно, зовсім непросто… У нас же часто гонитва за атракціонами. А потрібен баланс між формою й змістом. Через фільми мають транслюватися сенси, людські цінності.

– Є образ і характер, закладений у сценарії, і він має відповідати очікуванням глядача (глядачам одного каналу подобаються одні типажі, іншого – інші). Також є ставка на медійність, щоб привернути увагу. Якщо це головний герой – потрібен більш відомий актор. Або менш відомий, але тоді його треба оточити «зірками».

Коли я працювала кастинг-директором, завжди дивувалась, чому на питання: «Для якого каналу знімаємо?», продюсери продакшенів дуже рідко й неохоче відповідали. А це ж суперважливо. Кастинг-директору треба розуміти, в якому напрямку мислити.

Зараз усе більше переконуюсь, що в ідеалі треба писати сценарій під конкретного актора. Знаючи його особливості, харизму, звички – розумієш, що у його виконанні виглядатиме органічно, а що – ні.

– Працювати над собою. Розвиватися всебічно. Чим більше людина усвідомлена в житті, тим краще вона розуміє себе – свою психіку, фізику – і може цим керувати. Важливо читати хороші книжки, дивитися якісне кіно, опановувати різні навички.

Актору потрібно самому для себе визначити, які ролі він хоче грати. Якщо брутальних чоловіків, які круто б’ються – треба тримати себе у формі: йти на рукопашний бій, у тир, прибрати пивний животик і підкачати «банки». Якщо мачо – якісніше стежити за зовнішністю. Тіло – це інструмент актора. Що він уміє, як виглядає – такі ролі й отримуватиме.

Важливо вивчати мови. Наприклад, часто стикаєшся з тим, що український актор погано говорить українською. А в нас буде все більше проєктів, які зніматимуться українською… І «не говорячі» актори – це проблема. Якщо мрієте зніматися в зарубіжних фільмах – вивчіть англійську. Це як з лотереєю – «спочатку купи квиток». Потрібно ставити цілі й крок за кроком до них іти.