Кастинг-директорка Яна Бернадська

– Я киянка, хоча мій тато був військовим, тому народилася я в Німеччині, жила в Чехії, змінила шість шкіл, але згодом повернулася до Києва.

– Я вступила до Київського національного університету імені Шевченка на історичний факультет, провчилася там півтора року, а на другому курсі мене відрахували. Після цього я пів року нічого не робила, а потім мої знайомі почали розповідати веселі історії про Театральний. До того ж, цей інститут закінчив мій брат, і я подумала: чому б і ні? Я вступила до університету імені Карпенка-Карого і закінчила його з червоним дипломом.

Після університету я вийшла заміж, народила дитину і на деякий час пішла в декрет. В інституті моєю одногрупницею була Алла Самойленко, ми здружилися, сиділи за однією партою. У Алли діти з’явилися раніше, ніж у мене, тому, коли моя донька підросла і пішла до дитячого садка, я почала час від часу допомагати Аллі. Перша моя робота в неї була — новорічна реклама, потрібно було запросити акторів на проби на роль Діда Мороза.

Згодом, коли у Алли стало дуже багато роботи, вона запропонувала мені підграти акторам на пробах. І от так несподівано прийшли Станіслав Володимирович Боклан, Віктор Вікторович Сарайкін, потім прийшов Віталік Лінецький, Ігор Тихомиров — такий от був чоловічий каст. Я з усіма почитала, а в кінці режисер каже: «Пішли зі мною на майданчик». Я спочатку відмовилася, бо попереду були травневі свята, у мене вже були куплені квитки до Львова, але режисер наполягав. Сказати, що я нічого не розуміла на майданчику — нічого не сказати, але Володя Янощук мене підтримав, жодного разу не підвищив голос, терпляче відповідав на всі питання, за що я йому вдячна досі. Також я завжди вдячна Аллі — це людина, яка привела мене в професію. Їм обом я безмежно вдячна за старт у роботі. І, звісно, велике дякую продюсерам Pronto — Максу Асадчому і Сергію Лисяному — за те, що взяли на роботу дівчину без досвіду. Потім я потрапила на Fresh Production вже не як асистентка по акторах, а як кастингменеджерка. Моя старша колега займалася головними ролями, а я — другим планом, епізодами.

І раптом до мене прийшов Володя Тихий з пропозицією взятися за проєкт з самого початку. Я хотіла відмовитись, бо ніколи не працювала з московськими акторами, не розуміла нюансів роботи з агентами, але Вова мене переконав, сказавши: «Усі з чогось починали». Продюсерка Іванна Дядюра мене підтримала, постійно казала: «Не сиди на місці, розвивайся». І от разом з ними ми зняли два фільми — «Ґудзик» і «Донечка моя» — і понеслося.

Одного разу, коли я відпочивала на морі, подзвонила колега з проханням підмінити її на одному проєкті на Film.UA — я погодилася. Там я познайомилася з режисером Володею Мельниченком. У мене взагалі якось так склалося, що найкращі чоловіки в моєму житті — це Володимири. Сценарій був звичайний, бюджет маленький, але я не засмутилася — це був новий досвід, і я вирішила спробувати. Так я й пропрацювала на Film.UA 12 років. Я ніколи не була в них штатною працівницею — просто більшість проєктів, у яких я брала участь, знімалися саме там.

Від того маленького серіалу у нас утворилася велика команда чудових людей, з якими ми згодом багато чого зробили. І це сталося завдяки тому, що продюсери студії — В. Мірський, В. Іссат, С. Демидов, С. Морозов — ніколи не розмовляли з нами з позиції «я начальник — ти дурень». У мене якось так усе в житті: випадкові речі перетворюються на довгі життєві історії. Причому я нічого не планую: ніколи не хотіла працювати в кіно, не мріяла про це — просто люблю кіно. А факультет кінознавства закінчила, бо ж треба було здобути якусь вищу освіту. Ось так усе і склалося.

– Насправді було багато хороших проєктів. Безперечно, були серед них ті, що, можливо, не змінювали мене, але зачіпали своєю оригінальністю. Кілька разів були дуже хороші сценарії, кілька разів – дуже цікаві режисери, з якими змінювався мій кут зору, змінювався смак. Бо ми, кастинг-директори, мислимо не акторами, а образами. Наприклад, я можу дуже любити якогось актора і вважати його геніальним, але не зніматиму його у кожному своєму проєкті, бо він – носій певного типажу. Коли я читаю сценарій – у мене відразу у голові сам собою вимальовується кастинг. Але є режисери, які здатні змінити мій погляд. Це майстри, які вміють так пояснити матеріал, стати справжнім провідником між автором сценарію і мною, що картинка у моїй голові змінюється на 360 градусів. Це великі режисери. Але таких поворотів у моєму житті було небагато.

– Коли я читаю сценарій, то, як правило, вже готова до зустрічі з режисером і можу запропонувати якісь варіанти, але це моє бачення. Тому я завжди починаю розмову з питання: «А як ви це бачите?». Іноді трапляється так, що ми бачимо матеріал зовсім по-різному. Але я завжди пам’ятаю, що це не моє кіно, а режисерське. Тому я, звісно, відстоюю свої позиції й усе одно запрошую на проби тих акторів, яких вважаю потрібними, але останнє слово завжди за режисером і продюсером. Добре, коли до думки кастингдиректора дослухаються й рішення приймаються колегіально. Якщо ж ні – виходить продюсерське кіно, і тоді я за нього не відповідаю.

– Я роблю великі фотопідбори. Це не три і не п’ять людей. Виняток – коли шукаємо щось справді унікальне й не можемо розглядати двадцять кандидатів. Але здебільшого я показую багато акторів. Зараз, звісно, акторів частіше обирають за самопробами. Але іноді режисер не хоче дивитися багато самопроб, тоді я запрошую кількох акторів на живі проби точково.

– У мене двояке ставлення. Є актори, які вміють їх добре знімати й не обурюються, що під час самопроб актор має бути ще й режисером, і монтажером, і освітлювачем, і купувати апаратуру. Хоча я добре розумію й тих, хто незадоволений – це справді витратно. Але зараз увесь світ переходить у цифровий формат, ми всі живемо трохи онлайн. Тому вважаю, що до цього треба ставитися як до частини професії – подобається це тобі чи ні. Що стосується мене особисто – я люблю живі проби, бо саме тоді актор може тебе здивувати несподівано. Це чудова можливість розкритися. У самопробах нічого не дратує, не відволікає, можна показати власне бачення ролі, але ти позбавлений живої комунікації з режисером. Проте це ще й нові навички, які знадобляться в житті. У кожного формату є плюси й мінуси. Головне, як каже моя донька: «Треба бути open mind and flexible».

– Таке траплялося: приходить актор чи актриса – бачив їх у кіно, у театрі, професійні, гідні, але не “іскрить”. А потім – або режисер щось скаже, або сам актор так налаштується, що ти раптом розумієш – у тебе течуть сльози. Або хлопець-актор зізнається в сцені в коханні так, що ти вже уявляєш обручку на пальці. Такі моменти я називаю «магією кіно».

– Ніколи про це не думала, до речі. Не хочу говорити банальні речі про страх не закрити кастинг чи не виправдати чиїхось очікувань. Є, звісно, побоювання, але це все вирішуване. Завжди можна домовитися, знайти компроміс. Не вийде – значить, не вийде. Я завжди роблю все, що в моїх силах. Якщо замість мене захочуть працювати з іншим кастинг-директором – я до цього ставлюся спокійно.

– У мене це називається «паніка асистента з акторів». Навіть зараз, коли за плечима близько п’ятдесяти проєктів, кожного разу, коли починаються проби, я хвилююся – раптом комусь не написала, про когось забула. Потім усі приходять – і паніка минає.

– Моя база збиралася давно. В основному вона в комп’ютері: все розкладено по папках – чоловіки, жінки, по роках, по містах. Потім база розрослася, і я перенесла її на диск – який, зрештою, згорів. Частину тримаю в голові. Але зараз моя база – це Facebook.

– Я б не називала їх «закритими». Швидше це проєкти, про які я просто не пишу. Зазвичай я вже знаю, кого хочу запросити, і телефоную особисто. А в кастинг-групи пишу рідко.

– Хочу, щоб люди, яких я люблю, були здорові. Щоб був мир у всьому світі. Реально. Бо в мене багато знайомих були в гарячих точках, і я бачила, як вони повертаються. Такого й ворогу не побажаєш. Тому я щиро хочу, щоб не було ні релігійних, ні політичних воєн. Щоб усього цього не було взагалі.

– Моя суперсила – я можу вийти ненакрашена на вулицю в будь-якому стані, в будь-який час доби. Я – донька командира полку, збираюся за п’ятнадцять хвилин.

– Я не вишиваю хрестиком, на жаль, не вмію малювати, дуже шкода, не граю на жодному музичному інструменті – а це ті навички, які хотіла б колись опанувати. Наприклад, навчитися грати на піаніно. І ще співати.

– Як усі: танці, ковзани, трохи волейбол. Як кожна радянська дитина – всім і нічим одночасно.

– Далекобійницею. Мені просто подобалися великі машини, і чомусь здавалося, що коли сидиш у величезній кабіні, їдеш кудись за тисячі кілометрів із музикою, бачиш багато країн, людей – що може бути краще? Що це небезпечна, важка, виснажлива робота – я тоді не думала. Але права у мене є, залишилося лише купити фуру.

– З терезами. По-перше, я за знаком зодіаку – Терези. А по-друге – щодня доводиться ухвалювати різні рішення, а мені хочеться, щоб терези завжди були врівноважені. Не щоб щось переважувало – добро чи зло – а щоб був баланс. Це найкраща версія мене у формі неживого предмета.

– Перше – 990 000 доларів, щоб купити доньці Марті пентхаус, про який вона мріє. Друге – щоб у всіх було здоров’я, улюблена робота й можливість жити повноцінним життям. Третє – для себе: невеликий будиночок на мисі Антіб у містечку Жуан-ле-Пен. Думаю, там я була б ще щасливішою, ніж зараз.

– Я так влаштована, що не мрію. Серйозно. Ніколи не мріяла ні про фату й сукню, ні про проєкт мрії, ні про великі місії. Усе, що мені потрібно, або приходить саме, або не приходить. Тому я не мрію й не засмучуюсь. Найкращий проєкт або прийде до мене, або ні – але в моєму житті це нічого не змінить. Я щаслива тут і зараз. У Алли Самойленко, наприклад, місія – створювати великі фільми, відкривати нові обличчя. А моя місія – якісно робити серіали. І неважливо, працюю я над повним метром чи над серіалом – у будь-якому випадку я максимально чесно виконуватиму свою роботу й робитиму її добре.

– Звичайно. Вільям Сомерсет Моем. Особливо романи «Театр», «Місяць і гріш». Він унікально пише, не використовуючи складнопідрядних речень – не тих, що починаєш читати й до кінця абзацу забуваєш, з чого почалося. Я таку прозу не люблю – вона для мене важка й незрозуміла. У Моема все лаконічно, просто, і в цій простоті така глибина й чарівність, що відірватися неможливо. Так само на мене діє Габріель Гарсія Маркес – «Сто років самотності». Для мене це терапевтична книга, читала її раз сто. Ніколи не можу запам’ятати, хто кому родич, але це якась магія – читаєш і не можеш зупинитися. І, мабуть, Джером Девід Селінджер – «Над прірвою у житі». Це перша книжка, яку я почала читати доньці. Ще люблю Трумена Капоте – «Холоднокровне вбивство». Це велика проза. Тим, хто хоче писати у жанрі документального роману, її варто прочитати обов’язково.

– Якщо з кимось – то з Джеромом К. Джеромом. Думаю, нас об’єднує іронічне почуття гумору. Дуже люблю посміятися з себе.

– Дуже люблю фільм Веса Андерсона «Королівство повного місяця». Усі короткометражки Йоса Стеллінга – мені б дуже хотілося колись потиснути йому руку. Він створює п’ятнадцятихвилинні шедеври. А мій улюблений фільм усіх часів – це «Реальна любов». Дивлюся його щороку на Різдво. Із серіалів – моя остання любов це «Мейр із Істтауна». Це приклад, де абсолютно побутовий сюжет, але жанр витримано, актори грають чудово, напруга тримається від серії до серії. Подивилась його за дві ночі. І мені дуже дорогий «Пульс», бо він зроблений з великою любов’ю всією командою. І актори там прекрасні. Дякую продюсерам Є. Олесову, О. Максюк і режисеру Сергію Чеботаренку за те, що запросили мене в цю команду.

– Пораджу дві речі. Перше – як кажуть: можна обманути кого завгодно, але не себе. Коли актор залишається наодинці з собою, він має чесно відповісти собі: «Це та професія, без якої я не можу жити?» Бо якщо ти можеш не грати – краще не грай. Професія актора – це терпіння, праця, і лише потім талант. Цьому, на жаль, не вчать у вишах. Актори – це єдині представники професії, які працюють не тільки головою, як науковці, і не лише ногами, як спортсмени. Вони працюють усім: тілом, душею – це виснажлива праця. Я б під жодними тортурами не змогла бути актрисою. І люди, які свідомо йдуть у професію, щоб творити щось важливе, а не заради швидких грошей чи слави – це мужні люди. І друге – прийняти це й постійно розвиватися, спокійно чекати свого моменту визнання – він настане у кожного. Наприклад, у серіалі «Сімнадцять миттєвостей весни» Леонід Бронєвой, який геніально зіграв Мюллера, отримав першу роль у кіно у 50 років. Він дочекався, не спився, не пішов із професії, хоча думаю, такі думки були. Все дуже індивідуально – до когось успіх приходить у 16, до когось у 70. Але обов’язково приходить до того, хто вміє чекати!