Кастинг-директорка Тіна Браганець

– У кіно я потрапила дуже дивним чином. Можна сказати, чарівним. Це нагадує шлях героя «Алхіміка» – Сантьяго. Він довго блукав, аби прийти на місце свого призначення, як і я. Якщо коротко: мені знадобилося п’ять років навчання в Україні, щоб поїхати в Індію, зустріти там продюсерів кіно саме з України та щоб повернутися й почати працювати в цій сфері.

Я родом з невеликого села на Херсонщині, в якому жила до 13 років. Потім вступила в Херсонський обласний ліцей до класу гуманітарного профілю. Після його закінчення мріяла вступити до університету імені Тараса Шевченка в Києві, хоча до 18 років я в цьому місті жодного разу й не була. Як багато молоді нашої держави, приїхала підкорювати столицю зі своїми амбіціями, мріями та баченням цього світу.

Амбіцій у мене було занадто! Готувалася вступити на факультет правознавства – «міжнародне приватне право» – до Інституту міжнародних відносин, куди я «з гордістю» провалила іспити. Було дуже соромно перед самою собою в ті моменти через те, що не виконала свій план. Але що не робиться в житті – то на краще!

Того самого дня я вирішила спробувати ще раз своє щастя в Інституті філології університету Шевченка. Екзамени на різних факультетах були за своїм, особистим, графіком, тому я встигала. Хоча могла після провалу поїхати додому, і моє життя склалося б інакше.

І ось таким магічним чином потрапила саме на спеціальність «мова та література гінді». Багато хто запитував мене: чому саме гінді? Тому що романо-германські мови здавалися якимись простими й звичними. А Близький Схід приваблював своєю таємницею, незвичністю, колоритом, чимось новим, непізнаним, незвичайним.

Після закінчення університету в Україні мала можливість потрапити до країни, мову якої вивчала. У 2009-2010 роках у моєму житті була Індія та рік навчання у столиці Нью-Делі в Центральному інституті гінді.

Узимку ми з одногрупницею Катею Коноваленко поїхали потягом на південь: у місто Палолем, до хвиль Індійського океану. Саме там сталася доленосна зустріч із продюсерками Іриною Чемерис та Марією Білик, які відпочивали на Гоа, як і ми. Ми гарно спілкувалися, проводили час разом. Якось обмінялися телефонами, і Маша сказала нам: «Дівчата, в разі чого – телефон мій маєте!» Довгі роки згадуватиму цих прекрасних людей, які тоді трапилися нам на шляху. Звісно, в той момент я не надала цьому якогось значення та взагалі про кіно не думала.

Закінчивши навчання, я приїхала до України. Тоді мала дуже непростий період. Це складно, коли ти на рік була вирвана з життя, в тебе немає більше гуртожитку в столиці, роботи, підтримки. Навіть твій номер мобільного всі забули, бо тебе просто «не існувало» в цій країні, поки всі одногрупники влаштували життя, знайшли роботу, ступили на новий етап. А мені треба було почати все з нуля.

Я згадала про зустріч на Гоа й зателефонувала Марії Білик, і вона, разом із Іриною Чемерис, взяла мене працювати до себе. Перша моя робота була адміністраторкою в офісі в Українській продакшн-студії (UPS). Я вдячна й Маші, й Ірі, які допомогли в той надскладний час. Це дуже важливо – давати людям шанс. Я ціную це й ніколи не забуваю.

На роботі для мене все було по-новому. Кожен, хто працює в кіно, підтвердить: це зовсім інший світ, кіношна лексика, термінологія, як-то «фокус-пулер», «гафер», «Доллі», «флешбек», «монтаж», «тарілка», «шапка», «екватор», «кінохлопавка». А чого тільки вартує вільний дрес-код на роботі! У сукупності ці фактори мене окрилювали. Хіба це робота? Це ж мрія. Був тоді 2010 рік. Через цікавість після закінчення робочого дня, пам’ятаю, сиділа й вивчала кінематограф, історію кіно, читала про кіноіндустрію як галузь у всіх джерелах. Я хотіла володіти знаннями, що стосувалися моєї роботи, бути компетентною та визначеною у своїх діях та вчинках. Одного прекрасного дня я познайомилася з Арміною Німенко. Вона працювала, здається, на проєкті «Доярка з Хацапетівки». Ми сиділи, пили чай із тістечками та розмовляли. Вже тоді вона працювала в кастингу та як ніхто інший розуміла всю складність роботи в хаотичному просторі акторських анкет і прагнула упорядкувати всіх в одну базу.

Після нашого знайомства минув приблизно рік, і Арміна запросила мене працювати до себе. За той рік я шукала себе в департаментах кіно: встигла попрацювати тиждень реквізиторкою на майданчику, пару проєктів – костюмеркою. Навіть пішла на курси шиття та придбала швейну машинку Janome! Працювала костюмеркою через «не хочу». Весь час хотіла бути саме асистенткою режисера по акторах, і, спробувавши себе в цьому амплуа, зрозуміла, що це мені подобається.

Спершу я реєструвала анкети на сайті. Насправді це також дуже цікаво, тому що кожного актора вивчаєш по «шматочках»: дивишся його фото- й відеоматеріали, знайомишся з ним через відеовізитку.

Арміна з Олександром Німенком та Євгеном Бругом заснували акторське агентство «АБА Студія». Я була однією з перших співробітниць разом із Юлею Рубцовою. І от уже десять років я жодного дня не розлучалася з нашою командою. Пишаюся та ціную цей колосальний досвід.

Паралельно з реєстрацією анкет тривалий час працювала асистенткою на проєктах у Вікторії Мельничук, потім – у Наталії Наталушко, з режисером Антоном Гойдою. На майданчику я набиралася досвіду, знайомилася з акторами, згодом уже почала працювати як кастинг-менеджерка. Першим моїм проєктом у цій ролі був серіал «Сашка» з Вікою Мельничук на 100 серій на студії Victoria Film.

– Рано чи пізно, якщо рухатися в одному напрямку, не «відриватися» на дрібниці, то приходиш туди, куди йшов. Я просто пройшла всі етапи від асистентки до кастинг-директорки, – це близько п’яти років, – і дуже рада, що саме так усе склалося.

З тих пір, як я сама веду проєкти й маю своїх асистентів, завжди ціную їхні час і сон, поважаю кожного й ніколи не дозволяю поводитися якось зверхньо, тому що сама колись була асистенткою та знаю, наскільки важлива підтримка, довіра на перших етапах, «занурення» в професію. Я розумію, як важко систематично вставати зрання, турбуватися, чи всіх викликала, чи правильно вказала локацію тощо. Тільки на практиці, в процесі здобуття досвіду «існує» асистент по акторах – цього не вчать у вишах. Взаємоповага – це запорука успіху в усіх напрямках життя.

Останнім часом, перед декретною відпусткою, я працювала в парі з Ксенією Пілявською-Свистун, яка колись також була моєю асистенткою, а зараз вона вже незалежна професійна кастинг-директорка. Я дуже ціную її та сумую за спільними проєктами. Але ж усьому свій час.

– Це був комедійний серіал «Тіпочки»(«СишИшШоу»), перший сезон, режисера Олександра Богданенка. А потім було багато серіалів, реклам та іншого. Незабутній перший повний метр – художній фільм «Троє» режисера Івана Кравчишина 2016 року.

– Всі проєкти змінюють тебе, загартовують, збагачують світогляд, знайомлять із новими людьми, які мають власний глибокий всесвіт. Мені дуже подобається працювати з Володимиром Харченком-Куліковським. Зустрічі з ним особливо змінюють: ми разом відкриваємо нові обличчя, шукаємо можливість творити. Він надзвичайний режисер і завжди за експерименти.

Останні проєкти особливо змінили моє ставлення до професії, коли я мала можливість працювати з кастинг-директоркою Тетяною Володимирською. В неї, як правило, дуже круті міжнародні проєкти, тому працювати з нею на такому рівні – одне задоволення й колосальний досвід.

– Труднощі можуть полягати в бюджеті проєкту, розбіжностях у баченні режисера та продюсера, стислих термінах, завантаженнях обов’язками різних напрямків однієї людини, в серіальному виробництві – це здебільшого запрошення медійних акторів на головні ролі.

Раніше я труднощів не так боялася, а зараз уже інші пріоритети. Я ціную свій час, сон і нерви, тому спочатку читаю сценарій, оговорюю мій гонорар за роботу й усі деталі, а потім тільки згоджуюся або ні. І, звісно, хтось може не погоджуватися з моїми умовами. Це нормально – ми всі люди. Тоді шляхи розходяться.

Я – людина-перфекціоністка. Мені треба, щоб усе було по поличках, усе структуровано. І, можливо, цим я ускладнюю своє життя. Скрізь має бути систематизація, тому, коли працюю над якимось проєктом, рідко беру дватри відразу, бо потім від переживань і напруження, чи все я встигла, можу не спати вночі. Це велика складність для мене, якщо немає часу.

Насправді, хоч робота й складна, вона однозначно цікава. Я думаю, багато хто з моїх колег хоч раз, перебуваючи в емоційному розпачі під час пошуків актора «на вчора», ловив себе на думці, що час змінювати професію. Працювати кастинг-директоркою – це величезна відповідальність, тому що організувати графік, знайти акторів, які не лише підходять за баченням режисера, а відповідають вподобанням продюсерів, каналу, – це такий собі «місточок компромісу» – досить складне завдання. Прорахувати кошторис, домовитися по фінансах, дзвінки, спілкування з агентами, документація, графіки – це все лягає на плечі кастинг-директора.

– Я весь час працюю агенткою. А останні чотири роки – лише нею. Ця робота дозволяє мені мати вільний час на дітей. Спочатку в мене були два-три актори, і я вела проєкти як кастинг-директорка. Потім – більше. З деякими акторами наші шляхи розійшлися, але залишилися ті, з якими ми багато років.

Ось, наприклад, Дмитро Гарбуз. Ми співпрацюємо вже десять років: відколи він завітав до нашої студії, відтоді й працюємо. Леонід Захарченко – аналогічно. Потім Дмитро Гарбуз познайомив мене з Андрієм Клименковим, Андрій, своєю чергою, – з Лореною Колібабчук та Олександром Охріцьким. Дуже легко й душевно в мене зав’язалися професійні робочі стосунки з Олександром Міроновим, Русланом Ковалем, Євгеном Олійником. З останніх енергетично мої люди – Богдан Рубан і Костянтин Міхно. З усіма цими акторами, з якими мені комфортно, відносини перевіренні часом і неабиякими випробуваннями. Таким чином мій арсенал – дев’ять красенів і одна красуня.

– По-перше, я маю людині імпонувати. Відповідно, і вона мені. Вважаю, що між актором і агентом має бути енергетичний баланс. Ти маєш бути акторові другом, тому не женуся за кількістю: я за якість у відносинах. Для мене важливі критерії вірності, чесності та підтримки. З моїми акторами мегакомфортно працювати. Вони мене розуміють: оскільки я ще й мама трьох дітей, мене без приводу ніхто не «смикає», вибачають мій брак часу, і воно все якось гармонійно відбувається. Взагалі мені не подобається слово «агентка» – вважаю за краще «представниця».

– Ну знаєте, я насправді нічого не встигаю, чого б хотілося. Зараз я вже навчилася сприймати ситуацію, як є. Знаю, що з часом стане легше. А так, щоб хоча б зі своїми акторами встигнути, то ось деякі лайфхаки, які я застосовую.

1. Все повинно бути структурованим. Увечері я прописую, що мені треба зробити завтра, в блокнот.

2. Те ж саме стосується технічної сторони. Структура. Якщо в комп’ютері все по папках, тобі легко запропонувати актора, виконати роботу швидкоруч.

3. Необхідно мати заготовані посилання на відеоматеріали акторів. У разі чогось термінового, можна їх швиденько надіслати.

Оптимізація роботи дає мені можливість працювати навіть на вулиці, через телефон, йдучи з дитиною.

І ще я холерик за вдачею, тому я швидко все роблю. Але зараз проєкти я не веду. Раніше це ще було реально. Зараз з трьома дітьми особисто для мене – неможливо. Ми з чоловіком виховуємо дітей самостійно, без допомоги й помічників.

Крайній мій проєкт з однією дитиною був «Дзiдзьо: Перший раз». Це було три роки тому. Хоча я страшенно сумую за професією кастинг-директорки, зараз працюю виключно як агентка, намагаючись приділяти увагу рівною мірою кожному своєму акторові. І вірю, що коли найменша дитина піде до садка, повернуся в потік кіно як кастинг-директорка.

– Це проєкт, у якому режисер має право затверджувати не медійних акторів, а відкривати нові обличчя й таланти. Щоб був розвиток, пошуки, драйв, складність образів, типажі.

Якщо говорити про жанр, зараз, після декрету, із задоволенням попрацювала б у комедії або історичному фільмі чи серіалі. Ще мені близьке біографічне кіно. Нашій Україні є багато про що розказати світові. На жаль, такому жанру в нас приділяють дуже мало уваги. А саме такі фільми надихають на подвиги та дії… коли розумієш, що це фільм, знятий на основі реальних подій, та ще й про реальних українців.

– Звичайно, мене багато хто вражає. Дуже багато талановитих. Відкрила, наприклад, для себе актора Мирослава Павліченка. Він добре вловлює мелодію будь-якої мови та може її фонетично відтворити, передаючи не самі слова, а акцент мови.

– Це не відеовізитка, але свого часу мене вразив монолог Ігоря Рубашкіна з «Майстра і Маргарити». А якщо говорити саме про візитівки, то дуже сподобалося відео Олесі Гаєвої. Вона була настільки живою і справжньою, що під час перегляду передавався цей настрій і мені. До речі, Діано, твоя відеовізитка також дуже незвичайна, неординарна та креативна. От ти про всіх говориш, пишеш, то дозволь і в нашому інтерв’ю я згадаю про тебе.

– Дизайнеркою одягу. Можливо, я не знала цього слова в дитинстві, але точно пам’ятаю, що збиралася з дівчатками, і ми малювали в зошитах різний одяг. Коли я вчилася в університеті, знайома кравчиня часто шила мені одяг за моїм дизайном. Сподіваюся, коли-небудь я втілю цю мрію та зроблю свою лінію одягу в стилі кежуал, який буде зручним для дітей і батьків. І дуже важливо, щоб одяг був виготовлений з якісних натуральних матеріалів, а не синтетичних.

– Останнім часом – з якимсь хамелеоном, тому що мій настрій змінюється кожні п’ять хвилин. Хоча в такому разі краще порівняти себе з веселкою. Насправді я дуже позитивна по життю людина. Коли ловлю в собі нотки спустошеності, усвідомлюю, що це просто ресурс, який я вичерпала. Намагаюся підзарядитися зміною обставин.

– Найперше, можливо, для когось здасться банальним: щоб у нас був мир і злагода. Не тільки в Україні, а й у світі. Бо нам лишень так здається: якщо проблеми не в нас, то вони до нас не прийдуть. Це хибне уявлення. Мені страшно уявити, що чекає на моїх дітей, навіть у майбутні десять років. Ці всі пандемії, деградація людства в цілому на всіх рівнях життя, відсутність конструктиву в інформаційному просторі, негатив, страх тощо. Вдамся трохи у філософію. Те, що ми випромінюємо, те й отримуємо. Ми вважаємо, що від нас нічого не залежить – насправді ніхто не скасовував «ефект метелика», який свідчить, що кожна наша дія має наслідок, кожна наша думка має енергію. І я працюю над тим, щоб правильно мислити в злагоді з собою. З приходом у життя материнства абсолютно по-іншому дивишся на світ.

Друге бажання, напевно, звичайне, земне: це повна фінансова незалежність. Щоб ми могли собі дозволити велику квартиру, подорожі та інші матеріальні речі. І не думати, йдучи до магазину: варто купувати це чи ні, бо ціна в нього завелика.

Третє бажання – це здоров’я всім моїм рідним, близьким і мені як мамі.

– Скажу ось так . Дорогий акторе! Треба прийняти той факт, що всі не можуть відразу грати головні ролі. Ти маєш бути готовим, що тебе довго не запрошуватимуть. Можливо, варто знайти якесь паралельне захоплення, щоб заповнювати цей простір, коли ти без роботи й думаєш, що світ несправедливий стосовно тебе.

По-друге, ти повинен зрозуміти, що всі проблеми й страхи приховані саме в тобі. Продовжуй вірити. Розвивайся та ніколи не зупиняйся. Це порада й до самої себе, бо часто я втрачаю цю віру та відчуваю себе спустошеною.

Бажаю всім бути добрішими. Ми – людство, і неважливо, якої ми професії, ми відповідаємо за той світ, який у нас є. Якими виростуть наші діти – такими буде наша Земля.

І тут я б хотіла подякувати всім людям, які за період мого 35-річного життя надихали, підтримували й вірили в мене, й за те, що все це дивовижне, прекрасне сталося на моєму шляху. І тобі, Діано дякую за зустріч та твій час!