Кастинг-директорка Тетяна Владзімірська

— Спочатку, як і багато хто, я прийшла в рекламу. Моя сестра працювала в Криму, звідки я родом, менеджеркою модельного агентства, і я просто принесла диск з фотографіями кримських моделей у перший-ліпший продакшн. Сказала: якщо будете знімати в Криму, можете звертатися. Це була компанія Anomaly Film (підозрюю, що я почала пошук продакшнів з літери “А” (усміхається)). Я сподобалася Олі Тимофєєвій, яка там працювала кастинг-директоркою, і вона якраз шукала собі помічницю. Це був 2004 рік, я була на передостанньому курсі інституту, коли почала працювати в Anomaly. Тобто в професії я вже 16 років. Три роки я пропрацювала з Дімою Сухановим, який став моїм першим «хрещеним батьком» у професії. У нас була чудова команда, ми були як родина. Окрім реклами, зняли три арабські проєкти та португальський короткий метр. Було цікаво, але складно. Серед завдань було, наприклад, знайти трьох африканських чоловіків років шістдесяти, максимально схожих один на одного. Пам’ятаю, приїжджали іноземні режисери і запитували: «Чому у вас немає красивих чоловіків?!» І коли я бачила в брифі: «Чоловік, 35 років, європейський типаж» – я розуміла, що з’являться нові сиві волосини. Я пішла в нікуди після нервового зриву, після чергового проєкту, де потрібно було знайти красеня-героя європейської зовнішності (колеги мене зрозуміють). Я взяла тайм-аут, і тоді якраз були популярні книги на кшталт «Трансерфінгу реальності», «Секрету» та інші «візуалізаційні вчення». Я сіла і написала список того, що хотіла б бачити у своїй подальшій «справі». Думала, що йду в зовсім інший світ. Була впевнена, що це буде не акторська сфера і не реклама. Прописала, що хочу працювати з людьми, хочу ненормований робочий день, творчу роботу, можливість вибору. І буквально через тиждень мені зателефонувала дівчина, з якою ми співпрацювали, коли я була в Anomaly, і запитала, чи не хочу я спробувати працювати кастинг-директоркою в кіно на Star Media. Вони тоді тільки-но починали знімати серіали. Я приїхала на співбесіду до продюсерки Галини Балан-Тимкіної, і так стався мій перший кінопроєкт, і я залишилася в команді до 2014 року.

— Дуже запам’ятався проєкт «Анна Герман», я робила для нього італійський кастинг, оскільки добре володію італійською. Мені потрібно було враховувати портретну схожість з реальними людьми. Я знайшла такого класного молодого Челентано і чудову Далиду! Луїджі Тенко, який покінчив життя самогубством після програшу на «Сан-Ремо», зіграв чудовий актор Гаетано Солфріцці. Він так вжився в образ і був схожий на цього співака і зовні, і внутрішньо, він мене вразив. Зараз він успішно знімається в Італії, ми продовжуємо спілкуватися з усіма італійськими акторами досі. Я часто буваю в Італії, і ми зустрічаємося на каву. Роль продюсера Анни Герман зіграв італійський актор Джильберто Ідонеа, який знімався в «Малені» у Торнаторе. Прекрасна людина, він помер минулого року, на жаль. Зйомки були в Хорватії, де на майданчику звучало шість мов. Відтоді мені часто трапляються іноземні проєкти.

— Складне питання… Люблю всі проєкти, кожен з них — виклик, зі своїми складнощами, і кожного разу я нервую, як вперше. Втім, майже після кожного проєкту я «йшла» з кіно (сміється). Здавалося, що це не моє, я сприймала все занадто близько до серця. Але доля мене знову туди повертала. Кіно — це наркотик. Якось я була в Італії, і Джильберто прийшов на зустріч зі мною зі своєю подругою, яка, як виявилося, мала екстрасенсорні здібності. І вона почала розповідати мені все моє життя, про трагедії, про які вона ніяк не могла знати. І каже: «Ти повинна погодитися наприкінці року на міжнародний проєкт». Звісно, я про це через деякий час забула. А наприкінці року мені зателефонували і запропонували проєкт з турками. Думками я вже була десь в Азії, куди зазвичай тікаю зимувати, оскільки зовсім не пристосована до холоду. Але, згадавши передбачення ясновидиці, я пішла на співбесіду до продюсерки Наташі Яковлевої, знову на Star Media, і у нас все склалося. З Наташею ми досі співпрацюємо, вона для мене унікальна і дуже талановита людина. Цей проєкт — серіал «Східні солодощі» — теж дуже запам’ятався. У нас було близько 10 реальних турецьких акторів. Знімали про Туреччину, але в Києві. Відповідно, вся масовка і епізодники були турками. Коли постало питання, де взяти 200 ігрових турків, почали всюди писати і дзвонити: в Асоціацію турецьких бізнесменів, у консульство, посольство… У нас в результаті знімалися олігархи, бізнесмени, просто студенти… Я давно зрозуміла, що в деяких випадках акторська освіта не важлива. Турки самі по собі експресивні, вони не бояться камер. У них же немає акторської школи як такої. В основному відомими акторами стають ті, хто виграв «Міс» або «Містер Туреччина». І чим більше актор вигадує собі образи і сам собі режисує, тим успішнішим і більш високооплачуваним він буде. Ми довго шукали головного героя. Потрібен був просто бог і красень, щоб усі жінки сходили з розуму. У результаті знайшли не дуже відомого актора, який був співаком і грав невелику роль у «Величному столітті». Був у нас, наприклад, турок, який вперше знімався в кіно, отримавши велику роль адвоката: з’являвся в кількох серіях, у нього було багато сцен і тексту — і він впорався не гірше, ніж професійні актори. Зрозуміла, що іноземцям не завжди потрібно пропонувати професійних акторів — як правило, їм потрібні цікаві типажі. Наприклад, минулого року я робила кастинг на американський хорор і знайшла багато американців у Києві, виявилося, що серед них навіть є кілька професійних акторів. Але навіть не актори могли чудово проявити себе на пробах, я з ними працювала, показувала технічно, що потрібно робити, вони повторювали і дуже органічно! Звісно, для глибоких драматичних ролей цього недостатньо, але для епізодичних ролей цілком достатньо бути органічними і підходити до типажу.

— Наших акторів я майже всіх люблю. Навіть якщо ти не підходиш для українського кінематографа, ти можеш підійти для Голлівуду. Я серйозно.

— Я почуваюся впевненіше в іноземних проєктах. Дуже не люблю величезні кастинги. Це рідко себе виправдовує, хіба що коли дійсно не розумієш, що саме шукаєш. Мої найменш улюблені фрази — «давай ще пошукаємо», «а що, більше в нас немає мужніх красенів?». Ми з Наталею Яковлевою довго шукали Лесю Українку для серіалу «Плеяда». У цьому випадку дійсно можна перепробувати понад 50 актрис. Тут, звісно, було потрібно портретне схоження. Ми також шукали Франка, Лисенка, Пчілку… Я вивчала цих діячів з нуля, бо в Севастополі я навчалася у російській школі і взагалі нічого про них не знала! Я була вражена рівнем цих людей — це особистості світового масштабу. Ми вже три роки працюємо над цим проєктом. Дай Боже, щоб усе вийшло. Його треба зробити на найвищому рівні, адже жанр історичних серіалів в Україні трохи дискредитований, і всі думають, що «Плеяда» буде черговим посереднім фільмом про історичних постатей. Потрібні великі кошти, щоб зробити це красиво, показати події в різних країнах, як Франко викладав в університетах, як Пчілка показувала вишиванки у Парижі.

— Жити в гармонії. Для мене слово «гармонія» автоматично означає, що я реалізувалася і в професії, і в сім’ї, що в мене все добре в усіх сферах життя. У професійному плані я мрію, щоб наші актори знімалися за кордоном. Я до цього йду — завдяки зв’язкам і знанню мов (італійської, англійської, ще намагаюся вивчити французьку і «добити» іспанську). Коли я застрягла на карантині за кордоном, думала: що б такого корисного зробити? — і зробила презентацію з нашими акторами, які добре говорять англійською, і розіслала всім колегам із Міжнародної асоціації кастинг-директорів. У нас є справжні таланти! Я щиро хочу їм допомогти. І така можливість є. До нас уже звертаються європейські колеги в пошуку певних типажів. Уже навіть сам факт, що до нас приїздять знімати іноземне кіно і молоді актори можуть з’явитися в проєктах для Netflix — це чудово, і я дуже щаслива працювати над такими проєктами. Зараз у підготовці знову французький проєкт, і я сподіваюся, що українські актори отримають цікаві ролі.

— Режисери мені завжди пропонували, але я не хочу. Почуваюся невпевнено і не подобаюся собі на екрані. Досвід був, але мені некомфортно. Можливо, років у 70, коли мені вже буде байдуже, як я виглядаю на відео, — тоді, може, і гратиму якихось інтелігентних бабусь (сміється).

— Люблю вивчати мови. Стараюся дивитися фільми в оригіналі й занурюватися в мовне середовище. Не уявляю життя без подорожей. Бували періоди, коли я літала кудись щомісяця або кожні два. Зараз мене засмучує те, що немає змоги просто зібратися і кудись полетіти хоч завтра.

— Не пам’ятаю, але мені завжди здавалося, що я народилася для чогось особливого і маю зробити щось корисне в житті. Дуже сподіваюся, що я це і роблю. Для мене величезне щастя, коли щасливі актори, яких затвердили на круті ролі. Я радію за них, як за себе.