Кастинг-директор Ольга Клименко

- Знаєш (давай на «ти»?), це моє улюблене питання в твоїх інтерв’ю! Цікаво читати історії колег про їхній шлях в цю професію. У всіх вони такі різні. Моя почалась в 2008 році. Я тоді навчалась в магістратурі юрфаку Університету Шевченка і працювала помічником нотаріуса. До нас в нотаріальну контору приходили дуже різні клієнти. Хтось купував квартиру, хтось одружувався, розлучався, їхав за кордон, а в мені росло відчуття, що ці люди живуть цікавим повним життям, а я лише спостерігаю за чужими історіями, допомагаючи оформлювати ці договори, довіреності та шлюбні контракти. В той час я дуже захопилась театром і в якийсь момент почала ловити себе на думці, що обговорювати останню прем’єру «Ательє 16» мені значно цікавіше, ніж штудіювати Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій.

Знаєш, що тоді допомогло мені вийти з цієї особистісної кризи? Заздрість! Наша нотаріальна контора знаходилась неподалік від Театрального університету і я щодня намагалась вибудувати свій маршрут на роботу таким чином, щоб пройти повз Університет. Там біля входу завжди тусувались студенти. Вони мені здавались такими цікавими, розкутими, вони приходили в театр не як я, купивши в касі квиточок, а знаходились всередині цього процесу. Я їх роздивлялась і заздрила. Заздрість – класний діагност. Вона допомагає зрозуміти свої бажання, в яких ти іноді не зізнаєшся навіть сама собі. В наступному році я вже навчалась на кафедрі організації театральної справи в Університеті Карпенка-Карого.

В Карпенка мені подобалось все: атмосфера, старий дерев’яний стіл в коридорі в корпусі на Хрещатику, історія театру, театральна критика і мої нові друзі. Ми постійно щось читали, практично щовечора ходили в театр і розмовляли цитатами з наших улюблених вистав. Це був такий класний період! Кіно зовсім не входило в мої плани. Тоді я мріяла тільки про театр. Але вже тоді у мене виникало питання: чому в Україні (я писала порівняльні рецензії на різні інсценізації, а потім – дипломну роботу про театральні споруди України, тож багато їздила і дивилась вистави в різних містах).. отож, чому в Україні так багато хороших акторів, а ми лише одиниці з них бачимо на екранах?

А потім сталась, не побоюсь цього слова, доленосна для мене зустріч – до нас на кафедру прийшла Іванна Анатоліївна Дядюра (продюсер «Кіборгів», «Спіймати Кайдаша», «Ми є.. Ми поруч»). І спочатку завдяки їй я вперше потрапила на знімальний майданчик, а згодом – і в кастинг.

Тоді в 2010-му Іванна Анатоліївна шукала студентів-практикантів для роботи на київському знімальному періоді «Білої гвардії» режисера Сергія Снєжкіна. Співбесіду в Іванни я пройшла, але на майданчик вона мене брати не хотіла. Я ходила за нею хвостиком тижні два, просила взяти на знімальний майданчик. Вона відмовляла, казала, що це не дівчача робота працювати на вулиці на морозі в -20. Я її переконувала, що Булгакова люблю (тоді, правда, це був мій улюблений письменник), а вона не сприймала це всерйоз і думала, що я дівчинка, яка хоче на Хабенського зблизька подивитись. Не впевнена, що зараз би проявила таку настирливість, якби мені казали «ні». А тоді на майданчик мене таки взяли. І мені там так не сподобалось! Мені здавалось, що там відбувається якийсь хаос. Це було схоже на мурашник: багато людей, всі бігають, незрозуміло що роблять, ще й іноді кричать. Це вже коли знаєш, як в кіно все влаштовано, розумієш, що цей «мурашник» насправді добре організований, і всі чітко знають, що роблять. А тоді я думала: «Боже, ні, хочу назад у театр!».

Тож Іванна Анатоліївна без перебільшень – моя хрещена мама в кіно, де з її легкої подачі я працюю вже вісім років.

- Кожен. Я люблю, те що я роблю. На всіх етапах. Люблю хвилювання перед першим прочитанням нового сценарію. Люблю відкривати акторів для себе, для режисера і для глядачів. Люблю, коли з хаосу думок і варіантів починає викристалізовуватись ансамбль. Люблю бути задоволеною результатом своєї роботи і дуже люблю, коли режисеру подобається результат нашої роботи. Люблю виходити працювати на знімальний майданчик і, стоячи на плейбеку за спиною режисера, бачити, що він задоволений роботою акторів. Люблю прем’єри з їх атмосферою свята і легкої ейфорії, коли вся група знову збирається разом і отримує перший фідбек від глядачів.

Може це пафосно прозвучить, але кожен мій проект для мене важливий, в кожному був якийсь новий досвід, цікаві задачі і щось особливе. У мене є традиція святкувати перше затвердження в проекті. Але ось, на приклад, в «Кіборгах» я святкувала останнє. Ми довго не могли знайти Серпня. Шукали, пробували хороших акторів, але не було того точного попадання. І коли на наступний ранок після проб Слави Довженка мене розбудив дзвінок Іванни Анатоліївни зі словами: «это он!», пам’ятаю, як я танцювала на кухні. Радію і пишаюсь, що в цьому фільмі ми відкрили для глядачів Віктора Петровича Жданова. Думаю, двома вже наявними Дзигами його колекція нагород не обмежиться. Віктор Петрович неймовірно органічний і багатогранний актор. Взагалі люблю увесь наш ансамбль в «Кіборгах». І люблю працювати з Ахтемом. Ахтем Шевкетович для мене особливий режиссер, ми з ним працювали вже в шістьох проектах. А вперше я його побачила ще в свою дотеатральну еру на сцені Театру російської драми. Це була вистава «Завещание целомудренного бабника», де він грав з Миколою Рушковським і Наталею Долею. Потім, коли була студенткою театрального, бачила його в «Ромео і Джульєтті» Лісовця в Театрі на Лівому Березі. У нього там дуже класна робота була. А коли почали разом працювати, у мене спочатку був зажим, бо це людина, якою я колись на відстані захоплювалась, а тут, бац і ти з цією людиною працюєш! Цікавим був досвід з кастингом ще одного нашого спільного проекту – «Захара Беркута».

Ми влаштували масштабний кастинг-тур. З Настею Чорною (кастингменеджеркою «Захара Беркута») ми обійшли-об’їхали одинадцять ВУЗів в семи містах України. В деяких містах приходило до ста чоловік, після таких кастингів ледь вистачає сил доїхати до готелю. Дивно і неприємно було потім читати коментарі, типу, ми підступно і цинічно обманули молодих українських акторів, спочатку давши їм надію, а потім взявши на ці ролі американців. Це був дуже виснажливий кастинг-тур, але воно було того варте, цікаві актори, яких ми тоді знайшли, знялися вже не в одному нашому проекті. Зокрема, на цьому кастингу ми знайшли Дарину Федину, яка зіграла Мелашку в «Спіймати Кайдаша».

«Спіймати Кайдаша» - це взагалі було якесь професійне щастя. Пам’ятаю, як я розтягувала читання останніх двох серій, так не хотілось, щоб сценарій закінчувався. Неймовірно вдячна Наталці Ворожбит і Олександру Тіменку за цю нашу роботу. У нас дуже весело проходили проби. Ніну Набоку затвердили одразу після проб.. вона сказала, що у неї День народження, Саша з Наталкою переглянулись і хором сказали: «Вітаємо! Ми вас затверджуємо!». Дуже-дуже радію, що в «Кайдашах» знайшлась хороша роль для Любові Степанівни Колесникової. З Любою Степанівною ми познайомились, коли я декілька років тому робила кастинг для «Степного» Марини Вроди і ось в «Кайдашах» у мене нарешті з’явилась нагода відкрити артистку Колесникову широкому колу глядачів. Її Баба Палажка стала, напевно, одним з найулюблених персонажів.

Нелегкою але цікавою була робота над «Степним» Марини Вроди. Марина познайомила нас зі світом авторського кіно, а там кастинг має свої особливості. Мене спочатку дивувало, навіщо їздити по ринкам і вокзалам, фотографувати типажних людей, якщо масовку можна просто «замовити» груповоду. Пам’ятаю, як телефонувала моїй колезі Тані Сімон і вона мене консультувала, як проводити кастинг непрофесійних акторів. У цього фільму був довгий шлях, доробляла його вже інша кастинг-директорка і від нашого кастингу там залишився тільки головний герой (актор Олександр Максяков). А мені страшенно шкода було нашого ансамблю, ми багато часу і сил в нього вклади. І цей ансамбль таки відбувся! В «Кайдашах» в сцені в КиєвоПечерській Лаврі. А «Степне» стало для мене хорошою школою. Ціную.

А от справжнім подарунком долі (і Іванни Дядюри) стала робота з Романом Гургеновичем Балаяном. Балаян – це любов! Перші дві зустрічі я просто мовчала й дивилася на нього! Я дуже ніжно ставлюсь до Романа Гургеновича, але я «відвойовувала» у нього кожен епізод. Він постійно казав: «да зачем мы будем брать актера, здесь играть нечего, возьми просто типажного человека». А я йому: «Роман Гургенович, ну як Ви не розумієте? Є стільки акторів, які матимуть за щастя у Вас знятись навіть в мікроепізодичній ролі». Та ще й яких акторів! На приклад, Стас Лозовський, у якого була роль офіціанта, спеціально для цього епізоду пішов на курси офіціантів!

Ну і неймовірно цінний для мене кожен наш актор в «Поганих дорогах». У нас були якісь трагікомічні проби. Дівчат в новелу «ГРЯЗЄЛЄЧЄБНІЦА» ми почали пробувати одразу після Різдва. Смішно було, коли після цього жорсткого тексту, після «тебя порвут тут на ваш флаг» і «мама тебя по трусам не узнает», Наталочка така своїм ніжним голосом: «Ну, з Різдвом!». Я вже емоційно висловлювалась щодо масових відмов акторів прийти до нас на проби, не хочу повторюватись. Хочу подякувати. Тим, хто прийшов і тим, хто зіграв в фільмі. Ви неймовірні! Дуже радію, за Оксану Черкашину і Юру Кулінича, які вже отримали премії Кіноколо за свої роботи в «Поганих дорогах».

А нещодавно у мене був новий цікавий досвід, ми знімали сінематик – кінотрейлер для комп’ютерної гри. Взагалі, люблю працювати в різних форматах – і в авторському кіно, і в масовому, і в хороших серіалах, хочеться розвивати в собі професійну пластичність, універсальність.

- Є страх, що вона перестане бути мені цікавою.

- Вчителькою. Два магістерських диплома з правом викладання у мене є, тож, можливо, це в якійсь формі ще і реалізується.

- Мрію? Про подорожі в часі. Як у Вуді Аллена в «Опівночі в Парижі». Уявляєш, сідаєш ти в карету або заходиш в якісь спеціальні двері, а виходиш вже десь в минулому? Я б сходила на вистави з Заньковецькою і на «Гамлета» з Висоцьким, і на «Варшавську мелодію» з молодою Адою Роговцевою, на знімальний майданчик до Олександра Петровича Довженка заглянула б, прогулялася б по Кіностудії Довженка в часи її розквіту. Але Стівен Хокінг по-науковому безжально розбив ці мої мрії. Він в своїй книжці «Короткі відповіді на важливі питання», яку я зараз читаю, стверджує, що подорожі в часі практично неможливі.

- Тоді це вже не мрія, а план. Хочу навчитись реставрувати дерев’яні меблі. Хочу піти на сценарні курси. О, хочу зробити кастинг для кліпу «Океану Ельзи»! Вже багато років це мій улюблений гурт, деякі їхні пісні були практично саундтреками певних періодів мого життя. Тож, можна сказати, що це моя професійна мрія.

І ще хочу, щоб кастинг-директорів і кастинг-директорок в Україні теж відзначали професійними кінопреміями. Це як визнання важливості професії. Ми ж в кіноіндустрії теж є і ми теж робимо щось.., хочеться вірити, важливе. Ось.