Кастинг-директорка Альона Лотра

– У професію я прийшла у 2008 році. Моя мама працювала у рекламі й запропонувала мені спробувати себе у цій сфері. Я дуже пручалася, але потім погодилася. Вона подзвонила в один продакшн і запитала, чи не потрібна їм молода дівчина на літо. Мені тоді було 18. Я щойно закінчила другий курс КНУКіМ за спеціальністю «PR/журналістика», але за фахом ніколи не працювала.

Я подзвонила в продакшн, і мені сказали: «Приходь! Будеш асистентом стиліста!» Ну добре. Правда, першу зйомку я проспала. Була ще молодою (усміхається). Після проєкту зрозуміла, що це справді моє. Але, на жаль, попрацювала недовго – стиліст пішла вчитися, на її місце прийшла інша дівчина зі своїм асистентом, і я вже була не потрібна.

Кожні два тижні я дзвонила в продакшн і просила взяти мене на роботу: «Візьміть мене, ну візьміть!» Мені дали реалізувати кілька дрібних проєктів як стилістці – і тиша. А потім… Боже! Як зараз пам’ятаю – 3 січня 2009 року. Дзвонить Оксана з продакшну Svetofor Film і каже: «Слухай, Лотра, ти не могла б допомогти з кастингом?» Кажу: «Звісно!» Хоча зовсім не уявляла, як це все працює.

Я, звісно, багато знімалася – в дитинстві, в підлітковому віці, були й масштабні проєкти. Але що таке кастинг – не знала. Приїжджаю, в офісі ремонт, усе зсунуто в одну кімнату, накрито плівками. Саджають мене за Mac і починають пояснювати, що треба робити, як цим користуватися. Пару місяців я мучилася, навчалася, все записувала на папірці й обклеювала ними комп’ютер. З часом зрозуміла: це моє, мені дуже подобається.

Пропрацювавши чотири з половиною роки у «Світлофорі», я вирішила, що хочу власну справу. Пішла від них і через рік створила Lotra Casting. Власне, з дзвінка мами Світлані Соловйовій і почався мій шлях у цій сфері.

– Так, є такий проєкт. Він мені близький не тому, що був суперкрутий, а тому, що був сімейний. Це проєкт Danone «Веселий пастушок». Моя мама тоді вже народила брата і дуже любила читати йому книгу «Тореадори з Васюківки». Коли прийшов цей проєкт, вона працювала в агентстві. У неї з’явилася ідея – просто як мамине бажання – створити креатив для ролика: хлопчик на галявині грається з коровою, читає їй книжки, співає, ловить метеликів. Маму надихнув її маленький син і ця книга. І клієнт затвердив.

У ролику мала бути справжня корова і хлопчик, який її не боїться. Щоб знайти такого героя, я їздила Київською областю, по селах. Це зараз можна написати в соцмережах і знайти кого завгодно, а тоді – тільки сідай у машину й шукай. Це було 12 років тому…

Було чітке завдання: обирати лише серед сільських дітей. Було важливо, щоб дитина вміла контактувати з коровою. І я справді знайшла хлопчика із села, який не боявся корів. І за типажем підійшов – ігровий, добрий. Після проєкту він став зіркою. Його почали брати в інші ролики.

– Так склалося, що багато акторів уперше приходили саме до мене на кастинг – Слава Богушевський, Женя Лебедєв – і далі все в них чудово складалося. Так було і з дівчатами, і з дітьми. Женя Лебедін – дуже талановитий хлопець – зараз багато де знімається. Я пам’ятаю його ще зовсім малим, знімала в кількох роликах. Він так виріс! Мені здається, зараз він всюди.

Були театрали, які ніколи не знімалися в рекламі, а я їх «затягувала» в проєкти. Потім клієнт знову й знову брав їх, і хтось навіть ставав обличчям компанії.

Є актор Діма Вивчарюк – він працює в Театрі оперети. Пригадую історію. Це було в Pronto Film, живі кастинги. Доходить до зустрічі з режисером, і Діма каже: «Альоно, я не можу приїхати, в мене вистава!». А я йому: «Мене це не хвилює, не підставляй мене!» Крутий режисер, клієнт – «Київстар». Діма приїжджає з квітами, вибачається, грає сцену – режисеру подобається. Потім каже: «Надіюсь, мене не візьмуть у проєкт». Я кажу: «Якщо тебе затвердять – хоч на голові стій, але будеш у зйомці!»

І от – затверджують! Я йому дзвоню: «Дім, мовчи – тебе взяли». У нього паніка. Але за пляшку віскі домовляється з напарником, і той виходить на заміну. Після цього Діма часто знімався в рекламах «Київстару», став обличчям проєкту. Зараз майже не знімається – і не потрібно, бо є основний замовник.

Ще є Андрій Мерзлікін. Під час карантину ми знімали рекламу «ПриватБанку». Його переодягали в різні образи, навіть у жінку з бородою. Він спочатку не знав про ці ролі, хоч і читав сценарій. Але все пройшло чудово. Потім ще двічі його знімали.

Буває, що треба натиснути. Я не люблю, коли актори відмовляються йти на зустріч з режисером. Якщо йдеш на кастинг – будь готовий. Так, дати колбеків змінюються, але я завжди тисну, щоб люди приходили. Мені кажуть, що я жорстка – так, я така. Але потім дякують, що настояла.

– Так, особливо коли приходить складний проєкт і дуже мало часу. А мене часто звуть на «трешові» кастинги – не «мама-тато-майонез». Коли історій багато, а терміни малі – завжди боїшся, що не встигнеш або зробиш погано. У мене взагалі багато страхів у житті. Наприклад, проєкт з Паріматчем: головним був Конор Макгрегор, треба було знайти типажі за дуже короткий час. Я переживала, була незадоволена собою. А потім креативний директор сказав, що це найкращий проєкт за 10 років.

Буває, що ведеш проєкт, а продакшн починає щось бурчати, підключають інших кастинг-директорів, і ти не знаєш, як поведуть себе інші люди. Я завжди оголошую умови. Є «чорні списки» – з ким не працюю. Але мені все одно намагаються нав’язати цих людей. Звісно, страх – а раптом хтось зірве зйомку? Бували випадки навіть зі своїми: просилися в проєкт, а потім – «в мене дитина, мені додому». Навіщо ж тоді просилася?

Стараюся тримати дистанцію з негативними людьми. Та все одно завжди будуть ті, хто ображається.

– Я знімаюсь. От скоро зніматимусь у кліпі. Більше працюю у фотопроєктах або відео. У мене немає якогось додаткового ресурсу та часу, щоби ходити на кастинги. Хоча знаю, що треба, і це – моє.

Зараз я навчаю хлопців: ви повинні бути в хорошому настрої, бути готовими до того, що можете прийти і дві-три години просидіти в черзі. Я іноді ходила на кастинги, але постійно просила: «Будь ласка, пропустіть мене». Просто фізично через роботу та діяльність немає можливості так довго сидіти. А якщо мені телефонують, мовляв: «Альоно, ми хочемо тебе зняти в рекламі чи кліпі. Ось тобі роль, режисер хоче» – так, звісно, я знімуся. Але це не так часто і не на глобальному рівні.

У мене вже така вікова категорія 30+, коли «тато-мама-майонез» може зайти. Іноді пишеш колегам, кажеш: давайте поснімаємо, я готова – а вони якось ігнорують. Мої ж колеги, які на моїй базі вирощені. А буває, режисер каже: «Блін, мені Бог тебе послав для цієї ролі». Так точково тебе бачать.

– Мабуть, так. Але це радше для душі, ніж як робота. Хочеться відкривати та реалізовувати інші проєкти. Я зараз намагаюся активніше вести блог, щоби ділитися з людьми своїми знаннями. Створила проєкт «Розбірки з Lo» – він теж забирає багато часу та енергії. Плюс зйомки. Але я завжди з радістю зніматимусь у проєктах, якщо мене запрошуватимуть.

– Двірником. Пам’ятаю, у бабусиному під’їзді на першому поверсі жила бабуся, вона працювала двірником. Мабуть, я хотіла бути не так двірником, як схожою на неї. Це була настільки приємна людина. Коли я була маленькою дитиною, могла її заслухатися. Постійно приходила, балакала з нею.

– Вона була дуже добра, ніжна, приємна. Як кажуть, людина-сонечко. Від неї йшли промені. Я була грозою району: могла ганяти, але могла і спокійно на лавочці з бабусею посидіти. Її справді всі любили. Вона викликала величезну повагу. Ці якості були основними для мене ще в дитинстві.

– Мама мене в 6 років віддала на балет. Я його ненавиділа, ревіла величезними сльозами, щоби мама туди не водила. То чи три місяці там протанцювала, чи шість, і мене таки звідти забрали. Якщо дитині не йде – не треба змушувати.

У першому класі пішла на бальні танці. Танцювала рік. Треба було змінити клуб, але ми не могли знайти хороший, і мама вирішила віддати мене на фігурне катання. Бо я хотіла навчитися кататися. Коли в мами були корпоративи, вони великим офісом, з сім’ями, збиралися і знімали великий каток. Ще в моєї хрещеної, яка мені як друга мама, син займався фігурним катанням. Усі каталися, а я – ні.

Коли почала займатися – мені так подобалося. Падала, були соплі, сльози, все опухле, побите. Рік прозаймалась і кинула. Не пам’ятаю чому: мабуть, мама краще відчувала мої бажання. Діти ж такі: сьогодні їм подобається, а завтра – ні.

Далі мама знову відвела на бальні танці, ще три роки займалася. Була проблема знайти партнера: не всі ж хочуть танцювати. Я висока, вони низькі – тому якось не склалося.

А якось сидимо вдома, дивимось телевізор, а внизу в рядку з рекламою бачимо, що відомий балет Todes відкриває свою студію в Києві. Ми подзвонили, приїхали – і я залишилася там танцювати на п’ять років. Пішла з танців, коли закінчила школу.

Зараз, у свідомому віці, катаюсь на вейкборді, сноуборді, займаюся вокалом, через 20 років повернулася у фігурне катання, займаюся спортом у залі.

– Поїхати на Мальдіви й на Балі. Також я мрію про велику сім’ю, щоби в мене було четверо дітей, ну, хоча б троє.

Мрію відкрити свою кав’ярню, де все буде таке ніжне, тістечко, кавочка. І мрію про великий дім і чотирьох собак. Розумію, що з часом це можна реалізувати, і до цього хочеться йти.

– Це, мабуть, дивний предмет. Я люблю багато мріяти, і мені потрібно все сьогодні і зараз, тому мені часто кажуть: тобі треба подарувати губозакаточну машинку. Перша асоціація, яка спала на думку – саме з цим предметом я себе асоціюю.

А якщо брати щось серйозне – то це має бути щось міцне, сильне й непробивне. Стіна або якийсь камінь. Я – сильна людина, і мене важко зламати.

– Я б загадала шикарний заміський дім – для батьків. Спортивну машину. Я дуже люблю швидкість. Хотілося б, щоб у моменти стресів можна було робити розрядку й свої емоції виплескувати через швидкість, а не на людей. І третє… Не хочу впадати в банальщину й казати, щоб усі були щасливі, здорові, щоб коронавірус закінчився – це й так зрозуміло. У таких ситуаціях люди більше думають про матеріальне або про добробут родини. Напевно, загадала б, щоби багато подорожувати з близькими та рідними.

– Найважливіше – мати акторське портфоліо, гарну візитівку. Постійно вчитися й розвиватися: щодня читати літературу, ходити на майстер-класи. Наприклад, їх багато проводять у театрі «Theatre Akterstvo» у Люсі Пономаренко. Є ще багато клубів імпровізації, де можна ламати страхи, коли тебе не беруть на зйомки.

Щоби не ходити на погані проєкти, краще піти розібратися в собі там, подивитися цікаві речі на ютубі. І останнє – намагатися знаходити можливість відвідувати хороші курси.

Для акторів, мені здається, найважливіші якості – це людяність, доброта й повага. Є такі актори, які бігають у масовках, а за пару років – вже велика зірка, яка зневажливо до людей ставиться. Вважаю, такого не повинно бути. Яким би актором ти не був – завжди потрібно залишатися людиною. Так ти більше притягуєш проєктів, про тебе більше говорять, і більше позитиву. Потрібен постійний розвиток. Навіть якщо ти вже суперпрофесіонал – усе одно потрібно працювати, вкладати. Постійно має бути інвестиція в себе.