Кастинг-директорка Маша Пікалова

– Прийшла я дуже дивним чином. Закінчувала акторський факультет у Києві, потім залишилася там викладати акторську майстерність, потім поїхала до Харкова й рік працювала в жахливій бюрократичній системі. Потім знову повернулася до Києва і приїхала в гості до подруги – вона тоді працювала на телеканалі “Україна”. Виявилося, що в них захворіла дівчина, яка проводила проби. Їхній кастинг-директор Саша Пилипенко був завалений справами, не знав, що робити. Їй запропонували мене. Я погодилася, провела проби, і Саша сказав: «Таааак, а ти не хочеш у нас залишитися?» Це і був мій старт. Кастингом займаюся вже понад п’ять років.

– У мене дуже неоднозначна думка щодо нашої кастинг-індустрії, тому зараз я не беруся за серіальні проєкти. Перша причина: я не люблю займатися тим, що зрозуміло й просто. Я можу зараз закрити будь-який серіал – мені це вже не цікаво. Звичайно, є складніші й простіші проєкти, але загалом я орієнтуюся в акторах і процесі. Гроші й стабільна робота – не моя мета. Зараз займаюся фотокастингами і шукаю моделей, а також закриваю короткі метри для німецького режисера Гарольда Франкліна.

Друга причина: серіальне виробництво у нас по-людськи розвинене не дуже добре. Для мене важливо, щоб після проєкту з моєю участю – а я представляю продакшн – мені не було соромно перед людьми. Не завжди є те людське ставлення до акторів і процесу, яке для мене прийнятне.

– Так, Гарольд дуже цікаво пише сценарії. Це зовсім інший всесвіт, коли одна людина – і замовник, і продюсер, і режисер. У нашому виробництві завжди є дедлайни, маленькі бюджети, усі нервують. А він – за мистецтво. Він може дозволити собі додаткові зміни або актора, якщо той йому сподобався. Це набагато цікавіше й дуже незвично. Перші дні зйомок дивувалася, чому ніхто не поспішає: ми ж втрачаємо час, буде переробка! А потім зрозуміла – для нього головне якість, а не кількість. Його підхід: окей, буде ще один знімальний день, я заплачу – головне, щоб усе було добре.

Він знімає і в нас. І знімає різних акторів: є і з ближнього зарубіжжя, є кілька улюблених, з якими він постійно працює. Ми, можливо, і всіх наших знімали б, але в нас є проблема: у 80%, навіть 90%, актори не знають англійської мови. Сумніваюся, що хтось, кому я написала після заявки про недостатній рівень мови, пішов його підтягувати. Вони розуміють, що виробництво велике, і ролі все одно будуть. Але мені здається, цікаво ж попрацювати над собою і взяти участь у чомусь зовсім іншому.

Іноді в Гарольда є ролі й німецькою. Якщо йому подобався якийсь наш актор, але він розумів, що той не витягне англійську, були історії, коли він додавав сцену, що відбувається в Україні, і писав фрази українською.

Ми співпрацюємо з минулої весни. Перед цим, на початку осені, я вирішила, що більше не займатимусь серіальним виробництвом. Потім мене здуру затвердили на лінійну роль у серіалі – я там три-чотири місяці знімалася. А потім з’явилися проєкти Гарольда. Я рідко коли шукаю роботу – проєкти самі мене знаходять.

Паралельно займаюся фотопідбором моделей. Це зовсім інший ринок. Усіх, кого знімаю тут, ніколи б не зняла в серіалі, і навпаки. Там інші вимоги й вподобання.

– У серіальному виробництві є таке поняття як формат. У нас бояться ризикувати й зазвичай беруть, як я їх називаю, людей із «яєчним обличчям»: таких, у кого нічого зайвого. А у фотозйомці можна знімати людей такими, якими вони є в житті: з брекетами, без зубів, без руки, у веснянках, з кривим носом. Також у фотозйомці мені все одно, як модель розмовляє. Коли я ще працювала в серіалах, було кілька спроб зняти хоча б в епізоді людину, яка гаркавить чи шепелявить – бо такі люди є в житті – але ніхто не погоджувався. Ще проблема – коли знімаєш деяких акторів на фото, вони починають щось грати. Є такі, в яких «народність» не прибрати, на жаль. Зараз часто займаюся стріткастингом: можу йти по вулиці, побачити людину, яка сподобалася, і запропонувати їй знятися.

– Найчастіше сміються. Не вірять, мабуть, бо в нас так не прийнято. Спілкувалися з кастинг-директорами з Європи: у них таке часто трапляється – знаходять людину й розвивають її, відкривають зірку. У нас більше йдуть перевіреним, надійним, одним і тим самим шляхом.

– Дуже люблю Ярослава Шахторіна. Він мене вразив, коли я записувала проби ще на «Україні» в Пилипенка. Тоді він був на першому чи другому курсі. Це дитина, яка органічно й чесно перемикається між полярними емоціями. У нього величезний потенціал – головне, щоб наша індустрія його не зламала. Працювала також із Женею Лебединим. Познайомилася з ним, коли йому було 8 років. Не знаю, як у маленьку дитину може вміститися такий великий діапазон і така дорослість. Він працює краще, ніж 50% дорослих акторів. У мене багато улюблених акторів. Я досі ходжу в театри, бо там можна побачити більше, ніж у серіалах. У театрі ти бачиш справжнього актора. У театрі Франка, наприклад, чудово працює Кошкіна. Їй максимально віриш. Вважаю, що її недооцінили в кіно. У неї вже є короткі метри, але, мабуть, ще не з’явилися ті режисери й проєкти, які їй підійшли б. Вона молодець – не погоджується на роботу заради грошей, їй важливі ідея, задум, те, що вона грає.

На жаль, коли в багатьох талановитих акторів довго нічого не виходить, вони здаються й ідуть працювати невідомо куди. А не виходить не тому, що вони неталановиті чи не дотягують – просто їх не помітили, або побоялися ризикнути, або з інших причин.

– Ні, нічого не боюся. Це ж робота. Якщо мені щось не подобається, я завжди можу піти. Єдине — якщо я вже погодилася на проєкт, я його не кину, якою б складною не була ситуація.

– Буває. Але це не страх — це людський фактор. У цій професії, як би якісно ти не зробила свою роботу, ти залежиш від великої кількості людей. Навіть якщо актор може не приїхати (з такими я більше не працюю), я знаю, як швидко вирішити проблему, як знайти заміну. Це стресовий момент, але зрозумілий. Стараюся не працювати з акторами, у яких я не впевнена. Мова не про особисте знайомство. Наприклад, малоймовірно, що людина з профільною освітою, яка знімалась у певних проєктах, так вчинить. Якби щось подібне траплялося, усі б знали — це вузьке коло: усі один одному про таке розповідають. Якщо ситуація серйозна, я можу написати Саші Пилипенко або знайомим кастинг-директорам і спитати, чи знають вони цього актора, чи адекватний він. Але є й інші фактори, наприклад, коли зміна організована, люди приїжджають на майданчик, а локація не в курсі, що там мали знімати. І тоді доводиться пояснювати акторам, що зйомка переноситься, а, як завжди, немає фінансів компенсувати їм дорогу. Треба шукати заміну сценам, викликати тих, хто не розраховував зніматися сьогодні, вмовляти приїхати, бо техніка замовлена, і знімальний день скасувати не можна. Треба знаходити нову дату для тих акторів, у яких зйомка зірвалася. Це дуже енергозатратно і нервово. І все через те, що одна людина не зателефонувала чи не домовилася з локацією.

Це одна з причин, чому я попрощалась із серіалами: короткий метр і фото не такі стресові. Я дуже близько все сприймаю, я гіпервідповідальна. Мені завжди ніяково, що я можу підвести людей, навіть якщо насправді це не моя вина. Зараз намагаюсь навчити себе, що це — робота, це не сенс мого життя, не моє здоров’я, не безсонні ночі і не хвороби на тлі нервових зривів. У кіно є таке правило: коли з’являється проблема, її спочатку потрібно вирішити, а вже потім шукати винного. Але, на жаль, не завжди так буває.

– З дитинства я навчалася в ліцеї мистецтв на театральному відділенні. Мені завжди говорили, що мені потрібно бути актрисою. Я розуміла, що моє життя в будь-якому випадку буде пов’язане з творчістю. Я — стовідсотковий гуманітарій.

В університеті нам розповідали, як усе погано й страшно в цій професії: «у вас тут немає друзів», «ви повинні один одного знищувати», «у вас не буде сім’ї» — усе через біль, сльози і зламану психіку. Зараз я розумію, що це печерний вік, і може бути інакше. Але тоді нас постійно проводили через якісь позбавлення й складні речі.

Після третього курсу, коли я закінчила важку, дуже дорослу роль у випускній виставі «Талан» про Марію Заньковецьку, я важила близько 37 кг. Було жорстко: ти ж постійно все віддаєш. І влітку подумала: якщо все справді так, як розповідають — я так не хочу. Не хочу нікого підставляти чи «підсиджувати». З університету я не пішла, але зрозуміла, що актрисою не буду, бо мені дорожчі людські якості й принципи.

– Зараз відкрила, що, виявляється, я можу малювати — намагаюся освоювати різні техніки й перезавантажити мозок, щоб забути, як нас учили «правильно» малювати, бо насправді все не так.

Дуже люблю тварин. У мене дві врятовані кішки і одна собака з притулку. Стараюся підгодовувати бездомних тварин. Якщо бачу, що тварині погано — мені не складно відвезти її у ветклініку. А нещодавно я вкрала кішку із закладу. Біжу на роботу — сидить кошеня, трьохколірна, два місяці, в нашийничку. Беру на руки, дивлюсь — є адреса, телефон. Дзвоню — не відповідають. Дзвоню другу: «Єгоре, я тобі зараз несу кішку. Якщо вийдуть на зв’язок — повернеш господарям». Приїжджаю — а в телеграмі вже купа повідомлень: «Ти адекватна? Ти адресу подивилася?» Гуглю — «Чорноморка». Довелося дзвонити їм і зізнатися: «Таке діло… У мене ваша кішка вдома. Я міська божевільна, вирішила, що вона загубилась». Дівчина посміялася і подякувала, що я про неї подбала. Кішка ще маленька, часто тікає.

Подобається готувати. Останнім часом у мене тотальна любов до паназіатської кухні. Намагаюся її опановувати. Рамен готувала — більше ніколи. Один бульйон шість годин вариться, інгредієнтів купа, вся квартира смердить. Для великої родини — можливо, а на двох людей — не варто. А лапшу, рис, карі — готую постійно. Звичайно, карбонару, олів’є, борщ — теж легко. Просто я зрозуміла, що у нашого покоління не було культури їжі. Мета їжі — насититись. Навіть у перших стравах — картопля, крупи, коренеплоди. А в паназіатській кухні у першому не все треба їсти. Деякі інгредієнти — для смаку, а не для споживання.

Нещодавно перестала їсти м’ясо. Не категорично: якщо буде потреба — з’їм, але поки не хочеться. Віддаю перевагу рибі, морепродуктам, овочам.

– «Маленький принц» Екзюпері. Перечитую раз на два роки точно. З цією книжкою у мене особливі стосунки: хоч я її й знаю напам’ять, кожного разу, коли читаю, знаходжу відповіді на питання, які мене турбують у цей момент. Вважаю її чарівною і абсолютно не дитячою.

Люблю детективи, але якісні. Агата Крісті — мабуть, найкращий представник жанру. Якщо щось легше для свідомості — читаю Акуніна. Але загалом більше люблю класику. І поезію теж.

– Улюблених дуже багато. Зараз набагато більше якісних серіалів, ніж фільмів, і їх зручніше дивитися. З класики – передивляюсь «Друзів». Якщо не знаю, що ввімкнути — включаю будь-яку серію.

З останнього сподобався «Привид дому на пагорбі» на Netflix. З жанрів люблю жахи, трилери, детективи. Дуже не люблю дурні комедії. Комедії — це складно, мало хто вміє знімати їх добре. Французькі ще нічого, але американські про банани, дупи й козявки — не витримую, і не люблю акторів, які в них знімаються. Незручно дивитися, коли актор переграє, кривляється.

Останнім часом не дуже люблю драми: драм і так вистачає в житті. В підлітковому віці ще могла поплакати над фільмом, а зараз… Якщо щось соціальне — так, а про кохання й страждання — ні.

– Хочу почати робити щось своє. Коли робиш щось сам — маєш претензії лише до себе, і тільки себе можеш похвалити. У такій структурі немає самодурства. Так, бувають факапи, але ти їх виправляєш — і все. У старості дуже хочу відкрити своє кафе. Цілком можливо, що в своєму будинку, якщо він у мене буде. Без постійного меню — меню на день, щоб усі знали: там буде смачно.

Хочу дітей. Багато. І хочу, щоб у мене ніколи не зникало бажання робити щось нове. Щоб не було моменту стабільності в дусі «мені не подобається, зате є робота». Не хочу стати старою всередині — хочу радіти й надихатися незалежно від віку.

– Працювати, не лінуватись. Актори часто кажуть: «Я дуже хочу. Скажіть, як потрапити на ці кастинги». А що ви зробили, щоб їх знайти? Є елементарні групи у фейсбуці з кастингами — зайдіть, подивіться учасників, додайте їх у друзі. Деякі не хочуть зробити навіть цього.

Інша проблема — актори, які вже досить відомі й високооплачувані, мають стабільну роботу. Але це не привід зупинятись у розвитку. Я спілкувалась із багатьма акторами, зокрема іноземними. У них інше мислення: якщо є вихідний — вони йдуть працювати. Якщо не затвердили — намагаються зрозуміти чому й виправити.

Одне діло — не затвердили, бо шукають інший типаж. А інше — коли взяли «тебе», але не тебе. Можливо, проблема в дикції, у зовнішньому вигляді, у поведінці. У нас мало хто розповідає, як правильно знімати самопроби, як приходити на кастинг. Люди надсилають відео на фоні каструль, сковорідок, у білій домашній майці, з поганим світлом. Я не можу затвердити людину за такою пробою, якщо не шукаю алкоголіка на одну фразу.

Подивіться на своє відео — вам подобається картинка? І не соромно питати, чому вас не взяли. Нормальний кастинг-директор відповість. Основне — розвиватися й не вважати, що вам хтось щось винен. Бажаючих стати акторами й зніматися — пів України. Треба реально оцінювати свої можливості й працювати над собою.