Кастинг-директор Христина Коршикова

– Випадково, насправді. Я закінчила режисерський факультет, у 2000 році були дуже складні часи, я приїхала з іншої країни, вийшла заміж, і ми з чоловіком вирішили залишитися в Києві. Роботи за спеціальністю не було, і я пішла працювати в агентство нерухомості. Там був плаваючий графік, тому я могла поєднувати роботу із зйомками. Почала зніматися в епізодичних ролях як акторка, але не дуже впевнено. На зйомках познайомилася з кастингдиректоркою Альоною Ластовецькою. Не можу сказати, що ми були близькими подругами, але завжди підтримували одна одну й спілкувалися. Я вже усвідомлювала, що не хочу бути актрисою. Адже режисери — страшні люди! (усміхається). Коли вони починали мені казати, де стояти, куди дивитися, що говорити, це мене жахливо дратувало. Я зрозуміла, що це не моє, і артисткою мені не бути. Мене зацікавила робота в команді, але потрапити туди вдалося вже після народження дитини. У декреті я провела три роки, скучила за роботою, але повертатися в агентство не хотіла. Не знаю чому, але зателефонувала саме Альоні й попросила роботу: асистенткою або хлопушкою — розуміла, що потрібно починати з чогось малого. Через п’ять місяців вона мені подзвонила й запитала: «Ти готова? Проєкт важкий — 60 серій, пів року зйомок». Я відповіла: «Так!» Це була «Територія краси», і я пішла туди асистенткою режисера на майданчику. Робота справді була важка: ми пережили літо, осінь і зиму. Під кінець у нас були переробки по 15–17 годин. Якщо в павільйоні ще було терпимо, то на натурі було дуже холодно. Але я була сповнена оптимізму. Потім мала йти на ще один проєкт з Альоною, але мене попросили тимчасово замінити людину на проєкті «Мухтар» на два тижні — я замінила і залишилася там на чотири роки. Виходить, у кастингу я з 2009-го. Якщо рахувати ще й роботу асистенткою, то в професії я вже 12 років. Потрібно пам’ятати, що кожен асистент може стати кастинг-директором. Іноді мені розповідають, як асистенти плачуть через те, що актори вичавлюють із них душу. Я завжди їх заспокоюю: є актори розумні, а є — не дуже, є просто втомлені. Їхні зриви не потрібно сприймати на свій рахунок.

– Ні. Коли я прийшла у професію, мені було вже за 30, я не була молоденькою дівчиною, тому ніхто не дозволяв собі зайвого. Плюс я свого часу займалася хореографією, а це прирівнюється до спорту, тому характер у мене був твердий. Я не прихильниця криків і лайки на майданчику, але ставила руки в боки, особливо коли були важкі зміни з переробками, і казала: «Так, мої дорогенькі, підтягнули попки й пішли на майданчик!» Мені щастило: я не працювала з божевільними або агресивними артистами, тому завжди знаходила спільну мову. Можливо, ще й тому, що якщо я була винна, завжди визнавала свою провину.

– Можна сказати, що всі проєкти, які вже завершилися, стають улюбленими. Здається, що вже все пережив, а кожен новий проєкт виявляється ще складнішим. Я більше ціную не самі проєкти, а людей. Коли ми працювали на ProTV, де знімали «Мухтара», у нас була чудова команда. Ми досі із задоволенням зустрічаємося, телефонуємо одне одному і вітаємо з днем народження. Так само на Film.UA, де я працювала п’ять років, команда була дуже згуртованою, і ми завжди підтримували одне одного.

– Це відбувається постійно. Ми з колегами ходимо до театрів, шукаємо серед студентів. Одного разу ми з Яною Бернадською їздили по містах у пошуках акторів для проєкту. Це був прекрасний досвід: ми познайомилися з багатьма чудовими акторами, хоча не з усіма вдалося попрацювати. Ми також ділимося досвідом із колегами: когось я добре знаю, а хтось із ним не працював. Іноді запрошую на проби, а режисери дивуються: «Боже, ми їх не знаємо! Де ти їх береш?» Просто такий типаж їм раніше не був потрібен. І навпаки: є артисти, яких я не знаю, хоча давно працюю в кіно і часто буваю в театрах. Іноді здається, що людина нічого особливого собою не являє, а в якомусь спектаклі розкривається. Так само й у кіно: запрошуєш на одну роль, а в підсумку даєш іншу, бо бачиш, що людина може більше.

– Швидше не страх, а хвилювання. На кожен проєкт я приходжу як уперше. Постійно думаю: чи впораюся, чи знайду потрібних акторів, чи все зроблю добре. На різні проєкти намагаюся брати різних акторів, не люблю “тягати” тих самих із одного фільму в інший. Це навіть азарт: знайду чи ні.

– Так, я завжди їх проводжу. У нас немає спеціальної платформи для відкритих кастингів, і у акторів немає належної свідомості щодо цього. У мене немає улюбленців, є актори, з якими приємно працювати, але якщо вони не підходять для ролі — я їх не кличу. Є база акторів, які надсилають свої фото та резюме, яких я знаю особисто або бачу в театрі. У всіх є шанс потрапити на кастинг. Я не афішую це в соцмережах, виняток роблю лише в специфічних випадках — наприклад, коли маленькі гонорари або потрібна специфічна зовнішність. Якось ми з режисером шукали дітей татарської національності, тоді я виставила пост у соцмережах, бо база таких акторів була відсутня, а часу було обмаль.

– Про будиночок біля моря в Італії. Італійською мовою не володію, але знаю молдавську, тому думаю, що зможу швидко вивчити. Хотіла б працювати над дитячими проєктами: знімати казки або кіно для підлітків. Вважаю, що це в нас дуже незаповнена ніша: для підлітків майже немає контенту.

– Ні. Все залежить від настрою. Люблю дивитися драми, детективи. І комедії також — люблю посміятися. А ось жахи не дивлюся — маю слабку нервову систему. Люблю передивлятися радянські фільми, які несуть особливу енергетику й нагадують мені щасливі часи, коли були живі мої батьки. Коли втомлююсь, люблю подивитися екшн: хтось бігає, стріляє, усе вибухає, і в кінці — хепі-енд.

– Раніше, коли закінчувався проєкт і було 2–3 тижні відпочинку, я багато читала. Під час роботи читати художню літературу майже неможливо, тому останнім часом читаю мало. Іноді здається, що коли працюєш над проєктом, ніби йдеш із ліхтариком у темній норі, а коли виходиш — розумієш, що ніби постарів і деградував на кілька років. Під час роботи майже нічого не бачиш — навіть власну родину.

– Хотіла бути танцівницею або балетмейстером. З шести років займалася народними танцями, вступала на хореографію. Але через серйозну травму спини в 12 років довелося перевестися на режисерський, бо не витримувала тих фізичних навантажень.

– Якщо уявити, що я живу в раю і маю місяць-два без роботи… Дуже люблю готувати. Не скажу, що створюю шедеври, але мені подобається сам процес і те, як люди їдять мої страви. Ще люблю збирати гриби. Природа й сам процес збирання грибів для мене — релакс. Подруга одного разу назвала мене “гончою”, бо я не могла зупинитися в лісі, навіть коли темніло. Також люблю риболовлю. Раніше любила шити: мені подобається створювати щось нове, брати полотно і бачити, що з нього може вийти.