Кастинг-директорка Катерина Дубровська

Я працюю в кіно вже чотири роки. Так сталося, що знайома акторка шукала працівника сцени в театр — я спочатку потрапила туди, а через тиждень мене попросили залишитися помрежем. Я випустила виставу, а згодом мені запропонували посаду асистентки з акторів. Після одного проєкту мене підвищили до кастинг-директорки.

Можна сказати, була домогосподаркою. За освітою я авіадиспетчер і шукала роботу більше в технічній сфері, в ІТ, тому що в мене є основа й інтерес до цього. Але життя змінило напрямок, і мене занесло в творчу сферу.

Їх було не так багато. Більшу частину часу зайняв проєкт «Нічого не трапляється двічі». Спочатку було 16 серій, потім його продовжили, і ми зняли ще 8. Це, напевно, і є мій улюблений проєкт, тому що він був першим, який я кастингувала. Мене, дівчину без досвіду, кинули в ці 16 серій, і я намагалася виплисти. Потім було легше — у наступних 8 серіях залишився кістяк акторів, яких я відбирала спочатку. На другий сезон я пішла в декрет, і роботу з новими героями вже вела інша кастинг-директорка.

На перші 16 серій ми витратили приблизно рік із усіма підготовками. У нас були відрядження в Батумі, Іспанію, Йорданію. Загалом, було що знімати — вийшов крутий продукт, яким я щиро пишаюся.

Я працюю кастинг-директоркою у студії Оксани Байрак. У неї така політика, що ми не проводимо живі кастинги, а затверджуємо акторів за самопробами. Це було ще до карантину. Самопроби — річ хитра. Іноді буває, що по відео все виглядає чудово, а коли людина приходить — все вже не так ідеально.

Насправді, викручуватися не доводиться. Оксана — такий режисер, яка вміє витягнути з актора на майданчику те, що їй потрібно: без примірки ролі, не спираючись на акторські техніки, а на те, якою людина є в житті.

У Ксюші є така фраза: «розкласти текст на кроки». Коли актор приїжджає на майданчик і починається репетиція, він «у кроках» проживає роль, а не просто заучує текст і повторює його як робот. Вона пояснює, що відбувається з персонажем у той момент, що він відчуває. Таким чином актор глибше входить у роль і краще передає емоцію й стан, які потрібні режисеру.

Коли були перші проєкти, мені постійно снилися кошмари: хтось із акторів запізнився, когось забули затвердити. У «Нічого не трапляється двічі» було багато паралельних ліній, другорядних і епізодичних ролей. Потрібно було все уважно відслідковувати, бо перепліталося три-чотири сюжетні лінії. Був страх щось упустити. І, звісно, є гіпервідповідальність, коли перевіряєш кожну деталь і думаєш: «Так, треба перевірити ще раз, раптом щось пропустила!» Щоб усе було чітко, щоб і актори, і продакшн були задоволені, і щоб усі хотіли співпрацювати далі з натхненням.

Стюардесою. У мене авіаційна династія. Але тато був проти цієї професії для мене, тому звернув мою увагу на авіадиспетчерів. Коли я почала вчитися в академії, мені це дуже сподобалося. Практику проходила в «Борисполі» — виходили на зміни й працювали разом із диспетчерами, керували літаками в небі. Це круто. Але це також величезна відповідальність.

Якщо пілот відповідає за одне повітряне судно, то диспетчер — за десятки одночасно. І робота ця побудована на шаблонних діях, усталених фразах. Не можна просто говорити, що хочеш — є чіткі формули, які мають бути максимально короткими й зрозумілими. Це цікаво, але, на жаль, така відповідальність в Україні не компенсується ні зарплатою, ні умовами. Зарплата кастинг-директорки на довготривалому проєкті приблизно дорівнює зарплаті диспетчера.

Зараз усе вільне часу займає материнство. Моє хобі — фотографія. Раніше я займалась нею: фотографувала і фотографувалася. Але наразі це відкладається в далекий кут. Синдром життя «на потім». Дуже сподіваюся, що повернуся до цього.

Зараз трохи змінюю напрямок — займаюся не тільки кіно, а й рекламою, кліпами. Вчуся, розвиваюся далі в професії.

Іноді вдається, але виділити щось конкретне важко.

Звісно, хочеться читати більше. Наразі заглиблююся в психологічну літературу — про самопізнання, взаємодію з іншими. Сьогодні це особливо важливо — слідкувати за власним психологічним комфортом.

Поїхати на море, нарешті! Прості мрії, які стали ще бажанішими через ізоляцію, обмеження і будні. Хочеться більше працювати, бо незрозуміло, як усе буде далі, коли нас знову закриють.

Хочеться просто поїхати, полежати на сонці. Погуляти Європою. Я не фанат музеїв — люблю гуляти вулицями, спостерігати, як живе місто. Дивитися на архітектуру й не зважати на купи сміття, як, наприклад, у Парижі. Дехто каже: «Париж — брудне місто», але я цього не помітила. Дивилася на красу й життя міста, і тільки коли хтось акцентував на смітті — звертала увагу. А з глобальніших бажань — хочу колись поїхати на батьківщину, в Узбекистан. Я жила в маленькому містечку під Ташкентом — Чирчику. Це місце неймовірної краси, з видами на гори й чистим повітрям.

Не перегравати. Акторські навички надзвичайно важливі — це перше і головне. Але іноді актори забувають про свою природу, починають глушити себе, намагаючись видати бажане за дійсне. І втрачають себе. Їх перестає бачити режисер, а для режисера важливий контакт. Потрібно вдосконалювати навички, але не забувати про своє «я», пускати у гру свого внутрішнього героя.