Кастинг-директор Алла Самойленко

– Вона сама мене обрала. Кастинги – це єдине, чим я займалася, в принципі, в своєму житті, починаючи з 23 років, коли я потрапила до національного комітету «Міс Україна». При організації було модельне агентство, де, окрім основних обов’язків з адміністрування конкурсів краси, я виконувала функції букера й скаута. Досі багато знаю про модельний бізнес… Та щойно я почала приймати самостійні рішення – позбулася роботи. В якийсь момент шеф мене звільнив, і я опинилася на вулиці. Хоча внутрішньо вже була до того готова. Приблизно через тиждень мене на Хрещатику зустрів Олесь Санін, з яким я познайомилася ще в агентстві, і покликав у мінкультівський проєкт «Любов – це…», що складався з 12, здається, короткометражних фільмів, у якості асистента з підбору акторів. Спершу я переконувала його, що не зможу: «Я ж акторів не знаю!» А він наполіг: «Ти все життя цим займаєшся». Виходить, з 2003 року працюю в кіно. Якщо враховувати досвід модельного кастингу, то в цій професії я вже 23 роки.

– Перша моя візитівка – це «Брати» Вікторії Трофименко. Було таке, що до мене підходили продюсери й запитували: «Ви робили «Братів»? А можна вас запросити?» Цей фільм поклав, можна сказати, основу моєму реноме в кіносуспільстві. Також багато промовляють і моєму серцю, і про мою роботу «Коли падають дерева», «Припутні» й «Мої думки тихі». Це з тих фільмів, що вже вийшли. Трапляються альтернативні проєкти, як-от «Парфенон» Мантаса Кведаравічюса. Робити його було трохи страшно. Ця стрічка особлива за рахунок документалізму й того, що її створила людина, яка є за першою оствітою антропологом, а вже потім кінематографістом. Він досліджує людську природу, і ти занурюєшся в його дивний світ, який він спочатку назвав «Стасісом», а потім «Парфеноном». Кожен проект щось додає мені як людині і як кастинг директору.

Кожен фільм є для мене навчальною лабораторією, приносить новий досвід, нову лексику. А ще збагачує мою віртуальну бібліотеку акторських облич, бо я постійно шукаю щось нове. Класичною стала історія про те, як я знайшла для «Сторожової застави» Олега Волощенка, виконавця ролі Іллі Муромця. Він дуже здивувався, коли я йому зателефонувала, думав, що його розігрують. В той момент він був на ринку у Львові, купував синові іграшкового меча. І щиро розказував мені, чого саме він не може потрапити в проект – вистави, гастролі… А потім поґуґлив і сам передзвонив. Є проєкти, де доводиться когось переконувати, боротися за свою думку, а є такі, що складаються ніби самі собою. З останніх моїх робіт - з короткометражним фільмом «Мажорка» ми впоралися буквально за кілька днів. Пригадала, що в мене «в загашнику» є юна дівчина якраз для головної ролі у цьому фільмі. Кастинг головних і великих ролей на серіал «Секс, інста і ЗНО» було зроблено за два дні. Звісно, цьому передувала значна робота онлайн, та все ж – це рекорд для мене особисто. Усе залежить від режисера, продюсера, атмосфери в групі. Якщо є спільне розуміння задуму, якщо люди чують один одного - все складається. Як правило, там, де вирішує багато голів, результат не дуже, а якщо остаточне рішення за режисером – там і результати цікавіші.

У мене сьогоднішньої є вибір: я можу погоджуватися на проєкт або ні. Можу дозволити собі розкіш працювати в компанії людей, яка мені добре знайома, з режисерами, з якими маю розуміння з пів слова, такими як Заза Буадзе, Андрій Кавун, Мирослав Латик, Антоніо Лукіч, Марися Нікітюк, Роман Перфільєв, Оля Ряшина та інші. Після того, як в умовах пандемії, отримавши численні відмови, я все ж таки знайшла для проєкту «Я, Побєда і Берлін» молоду акторку-туркеню, яка згодилася приїхати в Україну – видихнула й подумала, що можна нахабно собі брати девіз: «Знайдеться все!» Ця професія тим і приваблює, що вона постійно відкриває нові горизонти. У той момент, коли думаєш, що вже всьому навчилася, приходить новий виклик. І головне, що вік тут є перевагою, бо чим довше ти в професії – тим вища твоя ціна як спеціаліста, тим більші твої персональні обсяги пам’яті, тим кращі твої софт скіли.

– Для мене це нескінченний процес. Навіть за останні пів року я знайшла чимало: від серіалу Лукіча «Секс, інста і ЗНО», де практично всі головні герої в кадрі – дебютанти й, думаю, скоро стануть зірками, до проєктів «Я, Побєда і Берлін» Ольги Ряшиної, «Королі репу» Мирослава Латика та «Кордон» Андрія Кавуна. Там є дуже неочікувані рішення. В нас багато прекрасних молодих акторів. Можливо, через те, що вони зростали в іншій атмосфері й на якісному контенті, в них немає нашого аутентичного театрального фльору. Їм можна вільно давати самопроби. А є й таке явище – численні незаймані в кіно та серіалах таланти, часто прямо після ВНЗ, яких не знімають, тому що для них немає матеріалу. Або їх не бачать, не відчувають – не знаю точно, яка причина. Останні кілька місяців моєї роботи повні такими випадками. Дебютують на головних ролях у крутих проектах люди, що хотіли піти з професії. Коли я натрапляю на такого актора, в мене одразу вибудовується конструкція: «Куди його пристосувати?» Я ніби закладаю собі в голову його 3D-модель, і вона живе зі мною, поки не наштовхнуся на матеріал, який йому підійде. Є й багато цікавих театральних акторів, яких ще ніхто не відкрив. А днями мене вразив актор, який поки що знімався лише в двох серіалах, так званих «денних». Але він точно не для таких серіалів: у нього хороша освіта, йому за 30, він досить давно живе в Києві й навіть викладає акторську майстерність. Проте для наших діячів кіноіндустрії він «прозорий», його не бачать, хоча в нього доволі цікаве обличчя. Я «полюю» за такими, вишукую в інтернеті.

Цей рік також принесе нові імена. Я за те, щоб дебютів було багато, нам треба насичувати ринок свіжими обличчями, має формуватися конкуренція, інститут зірок, що працюватиме на всю індустрію.

– У мене немає такого. Я беру на себе сміливість умовно ділити акторів на кіношних і некіношних та розглядаю їх всіх з точки зору, яку роль їм можна було б дати, в якому матеріалі саме цей актор виглядав би достовірно. Те, що в нас вважається хорошою грою в телевізійному виробництві, не зовсім відповідає потребам кіно. Часто чую від режисерів, що актори грають «посеріальному». Якщо для когось певний актор є хорошим або поганим, це не означає, що інший бачитиме його так само. У нас немає єдиних критеріїв і такого взаємного розуміння, як, наприклад, у американській індустрії. Хоча й там один і той самий актор може в один рік отримати і «Оскар», і «Золоту малину». Тим не менш, ми всі розуміємо, що, скажімо, Меріл Стріп і Роберт де Ніро геніальні. Я колись ставила собі за мету знайти українського Бреда Пітта і знайшла Романа Луцького, потім – Олів’є Мартінеса. Не знайшла поки що. Зате знайшла актора, який дуже схожий на виконавця головної ролі в фільмі «Вавилон – Берлін» Фолькера Бруха. Мова не тільки про зовнішню подібність, це загальне звучання – яку саме енергію транслює актор. Будь-який актор, який має талант, харизму, розвинений інтелект і адекватність, – це «мій» актор. Якщо я людину відчула й зчитала, то знайду для неї щось. Трапляється таке, що поспілкуюся з актором і розумію, що найближчим часом для нього прийде роль. Така дещо містична обставина цієї роботи.

Є ситуації, коли я не покличу актора. Наприклад, якщо він мене публічно образив. У нас, схоже, є такий спорт: «Пхни Самойленко». Серед таких «ображених» переважно люди, які зі мною не знайомі й не були на жодному з моїх кастингів, але мають сміливість розмірковувати про мої принципи й погляди, про те, зла я чи добра, справедлива чи ні. Мені здається, що будьяка людина, яку публічно принижували і ображали, не буде хотіти мати справу з тими, хто це робить.

Останнім часом я не сперечаюся з режисерами, продюсерами: якщо вони хочуть запросити певного актора, я це зроблю (звичайно, за винятком тих, хто публічно висловлював образи на мою адресу). У мене в роботі, як правило, не 24 чи 100 серій, куди можна прилаштувати пів Києва. Такий серіал я мала тільки один – «Нюхач», де перезнімалося багато акторів. А коли це повний метр і всього, наприклад, вісім головних героїв, ясно, що підбір дуже «штучний»: шукаєш тих, хто найбільше відповідає задачам. Актор може стверджувати, що він у мене в чорному списку, не знаючи всіх обставин. Якщо ми близько знайомі, на такі закиди я зазвичай кажу: «Буде матеріал – покличу». Я не прихильниця того, щоб кликати просто так, без жодного шансу отримати роль і створювати ілюзію залученості актора в процес. Розвіюю міфи: я не ображаюся на відмови, висловлені доречно і вчасно, я не ставлю хрести ні на чиїх кар’єрах, бо світ на мені не закінчується, і є, як мінімум, ще сто чоловік, залучених у кастинг в Україні, у яких актор, що не буває на моїх кастингах і не отримує від мене запрошення на зйомки, може знайти собі застосування.

Не люблю великих кастингів. Коли чую, що хтось робить довжелезний кастинг на 6 тисяч чоловік на головну роль, жахаюся, бо в нас немає такої кількості акторів! Бувають, звісно, такі випадки, як із картиною Аґнешки Голланд «Містер Джонс» («Ціна правди»), коли я робила великий кастинг. Я була зовсім сама, ніхто мною не керував, я просто виконувала роботу, а вже потім отримувала коментарі з детальним описом, чому той актор підходить, а інший – ні. До речі, цей кастинг гуляє Польщею, до нього періодично звертаються у пошуках акторів з України. Серіал Wataha значно поповнився акторами з того кастингу. Також працювала з великим кастингом у фільмі «Жертва». Шукали жінку 35-40 років, і пошук виявився досить важким, тривалим і напруженим. Критерії були зрозумілі, але людина, яка б точно їм відповідала, довго не знаходилася. Кастинг був до 100 людей – це, напевно, мій максимум.

В цілому я роблю точкові кастинги: можу взагалі запропонувати одну кандидатуру й переконувати, особливо, якщо подальший пошук не дає бажаних результатів. Хоча зазвичай це навіть і не потрібно: я добре відчуваю кон'юнктуру, ринок, бажання режисерів і продюсерів. І тоді стаються навіть такі випадки: на один з відомих і очікуваних проектів шукали героя більше року, прийшли на зустріч з проханням про допомогу у пошуку – і за півгодини нашої розмови за столиком у кафе герой знайшовся!

– Хм, смішно. По-перше, часто це суб’єктивне відчуття в акторів, яке не відповідає дійсності, про провалену пробу. По-друге - так, є ситуації, досить рідкісні, коли будеш думати, перш ніж дати другий шанс. Але зараз за рахунок того, що продукції багато, ця дистанція скорочується. Я люблю акторів розігрувати. Був реальний випадок, коли на кастинг до проєкту «Касим» прийшов актор, який випав з професії на 20 років. Він вчився в хорошого майстра, типажний, яскравий, але на пробах настільки недолуго себе поводив, що мені було надзвичайно соромно – я під стіл ховалася, щоб цього не бачити! На кастингу був присутній режисер Леонід Бєлозорович, який за першою освітою актор, і поки він з ним мучився, я думала, що більше не захочу бачити цю людину. А потім зрозуміла, що він просто розучився, у нього був зажим, і почала давати йому епізод за епізодом, показувати якісь нюанси, призвичаювати до камери – з часом замість соромитися я стала ним пишатися, бо актор набув упевненості і зараз прикрашає собою екран.

Я відзначаю для себе, якщо пізніше такий актор, що «погано» попробувався, зазвучав, проявився якимось цікавим чином у інший продукції, і згадаю про нього, коли робитиму наступний підбір. Коли роблю підбір, ретельно перебираю все, що є. Перший мій пошук дуже широкий, а вже потім намагаюся себе «кропати», адже є режисери, продюсери, яким і не можна багато показувати, – вони губляться.

– Немає. Все, що могло бути найстрашнішого, зі мною вже трапилося в особистому житті. А в роботі всі страхи зникли давно. Колись боялася початку кожного проекту, не знайти когось вчасно, потім - залишитися без грошей, і певний час це мною рухало, але потім я від цього відійшла. Відчуваю, що займаю своє місце, і ця професія відповідає мені взаємністю. Одна продюсерка нещодавно зізналася, що ніколи не бачила в цій професії таких одержимих людей, як я. Не сказала б, що я одержима – просто люблю процес пошуку того, що не лежить на поверхні, процес створення магії, історії, що оживає на екрані. Навіть якщо така магія є в одній картині з десяти, і ти дивишся на весь той шлях від початку виробництва до її виходу на екрани й розумієш, що сталося маленьке диво, – ось це мною й рухає.

Люблю цю професію за те, що в ній чудовим чином виявилися потрібні всі мої особисті якості і здібності: тут потрібно знати психологію, якою я все життя цікавлюся, історію кіно, образотворче мистецтво, потрібні навички акторської гри або режисури. Величезне значення має хороша пам’ять, уява, інтуїція, вміння будувати комунікації, вміння «читати» людей. Знадобився навіть мій досвід роботи в модельному бізнесі! Для мене кіно – це гра в бісер. Те, чим я займаюся, лише на перший погляд здається чимось простим. Якщо маєш чисті наміри і якщо це не торгівля душами, виходить магія.

А інколи береш бабусю з масовки, даєш їй слова й ставиш у кадр, а вона раптом починає грати! Ну як за це не любити цю професію? Ти даєш людині шанс, реалізацію, і цей момент, який ми розділяємо на майданчику і потім в темному залі перед екраном, – це все, що в нас є. Можливо, все своє непросте життя людина прагнула такої реалізації і коли це приходить через тебе – ти відчуваєш красу моменту, щастя і втіху. Коли ми шукали бабусю для «Сквот32», на кастинг прийшли три жінки за 80 років, які бачили окупацію, і вони так просто про неї розповідали, без жалості до себе, без зайвого драматизму. Одна з них – якраз та бабуся, яку я висмикнула з масовки та яку полюбив Володимир Тихий і згодом знімав у кожному фільмі. Маргарита Качулова – це унікальна людина, яка заслуговує, щоб про неї зняли документальний фільм. Її історія – це зворушливий і повчальний приклад непростої жіночої долі. Врешті ми обрали на роль Римаїду Федорівну Онадську, колишню балерину. Вона, на жаль, померла через рік і навіть не побачила прем’єри. Таких випадків – незліченна кількість, всі не переповіси.

– Виспатися. Я багато працюю і не вмію казати «ні», особливо коли проєкти хороші. Не маю часу на хобі. Люблю робити щось руками – плести, шити, вирощувати квіти. Але останні кілька років цим не займаюся, а якщо починаю, то швидко закидаю. Мрію відпочити, кудись поїхати, бо за все життя, важко повірити - жодного разу не була у відпустці.

А ще я дуже хочу прокинутися в найближчому майбутньому й знати, що Україна є визнаною частиною великого міжнародного кіноринку, а наші актори – частиною світової кіноспільноти. Приблизно так, як актори з Польщі, Німеччини, Туреччини, Японії, Великої Британії, які є міжнародними, які легкі на підйом і знають, що коли вони їхатимуть з Британії до Гонконгу чи до Туреччини – там будуть приблизно такі самі умови, термінологія й критерії роботи. Хочеться, щоб у нас не було залізної завіси. Ми дуже орієнтовані на Росію, ми закриті до світу. Хоча, в нас є кілька амбітних акторів, які зараз є локомотивами й прокладають новий шлях.

Мрію, щоб наші актори на рівних з іншими знімалися в Netflix, НВО чи в Рона Ховарда або Йоргоса Лантімоса. Я до цього прагну, і думаю, що те, що я ввійшла до міжнародної організації кастинг-директорів, мені в цьому трохи допоможе. Я матиму профіль на Spotlight. Це можливість стати провідником для українських акторів, а кастинг директорам з інших країн буде легше сюди заходити й когось шукати.

Хочеться рівних можливостей – щоб ми йшли тим шляхом, яким іде все цивілізоване кіновиробництво. У світі намагаються для кожного проєкту віднайти глибоко індивідуалізований акторський ансамбль. Хочеться таких самих яскравих і божевільних ідей, що втілюються у кращих виробництвах світу – щоб це не була нескінченна «любовна любов» або серіали про пожежників і лікарів, що є повторами й копіями з чогось чужоземного, де немає нашої реальності, нашої ментальності. Хочеться, щоб тут щось народжувалося і мало можливість бути висловленим і показаним.

– Я закінчила музичну школу. Ще багато читала: прочитала все в шкільній бібліотеці, а потім – усе в сільській. Була захоплена балетом. У дитячих жалісних мріях думала: «Шкода, що мене не взяли на балет». Я співала й грала на бандурі. Мала вступати до музичного училища й уже майже вступила, але втекла звідти.

– Почула, як грають інші музиканти. Вирішила, що так ніколи не зможу. Також я ходила до театрального гуртка, бо насправді хотіла стати акторкою. А коли закінчила школу, думала вступати на психологію. Але саме в той рік, коли мала вступати, до іспитів додали математику, а я б її ніколи не здала. Натомість пішла на кінознавство. Одразу мене туди не взяли: запідозрили, що я плагіаторка, не повірили, що людина з вулиці може так писати. Для мене це було великою образою. Я туди вирішила вступати спонтанно та миттєво пішла писати завдання й здавати іспити. А там же так не можна: треба познайомитися, до тебе мають придивитися. Курс маленький, тому вони хочуть брати людей, які їм знайомі й зрозумілі. Вийшло так, що вступила через рік до конкретного керівника курсу.

З 17 до 19 років знімалася в кіно, не маючи освіти. Тому й не хотіла вступати на акторський: самовпевнено думала, що вже маю достатній досвід. Я бачила, як грають актори поруч зі мною, і мені дуже не подобалося, тому що вони, на мою думку, перегравали й фальшивили. Тоді вирішила, що в Карпенка не піду. Зіграла в чотирьох картинах, одна з яких мені навіть дуже подобалася. Це була короткометражка, яку не доробила режисерка Аня Бенкендорф: вона померла. Один фільм був повнометражний, чорно-білий, з претензією на Фелліні. Подивитися це ніде не можна: все втрачено, адже знімалося ще в 1990-х. Це був кооперативний кінематограф, своєрідний час. Усе робилося кустарно. З часом акторський запал у мене зник, та й кіно завмерло на довгі дестятиліття.

Уже в іншому житті, коли я пройшла школу «Міс України» й знову потрапила в кіно, дуже боялася знову йти в кадр, затискалася. Але режисери часто запрошували в кадр на епізоди. Мені сподобалося те, що я робила в Марисі Нікітюк у «Коли падають дерева». Були проби і колегіальне рішення. Для мене ця робота стала терапевтичною. Я грала свою маму, яку втратила, коли мені було 17 років, я прожила цей досвід і відпустила свої непрості з мамою стосунки.