Кастинг-директорка Жанна Богдевич

– Безпосередньо в кіно я з 2007 року. До того трохи більше трьох років працювала в Театрі ім. Лесі Українки. У мене акторський диплом — «Акторка драматичного театру і кіно». Встигла отримати головну роль в одній з вистав. Але в театрі платили дуже мало. Прожити на ці гроші було неможливо.

У 2003 році мої друзі відкрили рекламне агентство і продакшн. Мене запросили туди як кастинг-менеджерку. Ми знімали рекламу та кліпи. Ставка на той момент була дуже хорошою — 100 доларів на місяць, плюс окремо гонорар за знімальні дні.

У 2006 році я народила другу дитину, а в 2007-му надійшла пропозиція стати кастинг-менеджеркою на спільному українсько-російському повнометражному проєкті «О, щасливчик!». Проєкт був цікавий, але важкий.

– Ні.

– Я знімаюся в кіно. Моя улюблена та наразі найбільша робота — у серіалі «Слуга народу». До цього та після були епізоди. У лютому вийшов проєкт «100 тисяч хвилин разом», який знімала наша студія — «Студія Квартал 95». Це сімейна комедія про те, як пара проводить час на карантині та що з цього виходить. У мене там теж є другорядна роль — я граю маму Русіка, Олену Давидівну. Багато хто впізнає в ній своїх свекрух…

Одразу скажу: я сама себе на ролі не затверджую. Існує думка, що кастингдиректорка сама собі ролі роздає. Ні, нічого подібного. Все за правилами: проби, затвердження режисером і продюсером.

Комедію грати нелегко, але цікаво. Чим серйозніше, тим смішніше. З «Кварталом 95» я почала працювати, коли знімали перших «Сватів». Якраз закінчилися зйомки «О, щасливчик!», і мені зателефонували. Це був 2008 рік.

– Всі вони цікаві… Наприклад, проєкт «Слуга народу» взагалі змінив життя багатьох людей. Навіть не знаю, радіти цьому чи сумувати.

– Ідеальних не існує. Ідеальний актор з точки зору кастинг-директорів — слухняний, безпроблемний, не зірковий. Він може бути медійним і впізнаваним, але без «зіркової хвороби». Він має йти на контакт, спілкуватися, з ним можна домовитися.

На щастя, багато медійних акторів — саме такі, тому що пройшли шлях від маленьких ролей, епізодиків, і в найрізноманітніших умовах: і під дощем, і на спеці, і коли на майданчику навіть туалету не було — бігали кудись у ліс. Студії бувають з різними фінансовими можливостями… Таким акторам вже не до понтів.

– Є. Але я все одно звертаюся до колег, бо всіх одразу не встежити.

– Мені пишуть у месенджери, на пошту, у телеграм. Мої контакти є на DreamCast. Найбільше звертаю увагу на шоу-ріл. Візитка для мене менш важлива, але якщо шоу-ріл давній, то краще вже свіжа візитка. Актори змінюють зовнішність: чоловіки нині часто відпускають бороди, жінки стрижуться, фарбуються.

– Офіційно на сайтах ми нічого не пишемо. У нас є група кастинг-директорів — близько 90 осіб. Коли починається проєкт, ми пишемо туди. Багато кастинг-директорів ще й агенти, і ми просимо їх оновити шахматки з акторами. Так інформація і розповсюджується по «циганській пошті».

– Буває таке, що я не розумію персонажа. Просто не бачу актора, який би це зіграв, — не виникає асоціацій… Підходжу до режисера й кажу: я його не відчуваю, не розумію, не бачу. І тоді він проговорює, що саме хоче бачити. Бували проєкти, де я пропонувала одного-двох. А бувало, що п’ятьох — і постійно казали: «це не те». Вже думала: «йолки-палки, невже я профнепридатна!» А режисер просто уявив собі образ і хоче стовідсоткового попадання — і у психофізику, і у зовнішність. Іноді з персонажем з двома фразами складніше, ніж із головним героєм.

– Напередодні першого знімального дня не спиш, тебе трясе. Як у театрі, коли перед виходом на сцену серце пришвидшується. З новим проєктом завжди так. Це ж твоє дитя — переживаєш, як воно «виживе», як буде розвиватися.

– Дуже люблю їздити за кермом. Бувало, що сідала, виїжджала за місто і просто їхала трасою. Люблю, коли машин мало.

Можу присвятити час перегляду серіалів або розважальних шоу. Нещодавно дивилася «Отыграть назад» з Г’ю Грантом і Ніколь Кідман на Netflix. Фільми дивлюся за настроєм. Коли мені сумно — включаю шоу, аби розвеселитися. Коли хочеться подумати — психологічні трилери. А взагалі люблю легке французьке кіно.

– Ні, але дуже хотіла б! У мене були плани поїхати до Швеції, але, на жаль, не склалося через карантин.

– До 8 класу я вчилася в звичайній школі, а потім подруга розповіла про театральний клас і запропонувала вступити. Я погодилася. Він і досі існує — в Одесі, у 37-й школі. Багато моїх однокласників працюють акторами, ведучими, діджеями як в Україні, так і за кордоном.

Там була звичайна шкільна програма, але замість занять у ПТУ — акторська майстерність, сценічне мовлення, етика, естетика, чого в той час у школах не викладали. Також ми складали іспити з акторської майстерності, ставили уривки. Це була така міні-версія театрального інституту.

Після закінчення ми з подругою вступили до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого на курс до М.Ю. Резніковича. Це був український курс, а ми — дівчата з Одеси, які ніколи не чули української мови, у нас і мовний апарат працював інакше. А для української мови потрібно інше вимовляння звуків, інша будова щелепи. Михайло Юрійович сказав: «Треба «ламати» мовний апарат». Я подумала й відповіла: «Ну, будемо ламати».

У нас були чудові викладачі з сценічного мовлення й акторської майстерності.

У дитинстві ще пробувала вчитися грати на піаніно. Пам’ятаю, як ми сидимо з викладачкою на сцені, вона мене вчить музичній грамоті — і тут відкривається завіса, а в залі сидять люди. Мені було десь у 4 або 5 класі. Я так злякалася, що сказала мамі: більше цим займатися не буду!

– Давно кажу, що хочу зіграти в хорошому психологічному трилері. Не обов’язково з вбивствами. Це можна зняти дуже по-різному.

– Страшно мріяти. Будуєш, будуєш — а воно в одну мить руйнується. Є думки, які я відпускаю у Всесвіт, але стараюся про них не говорити, накопичую в собі.

Можу сказати, що реалізувала себе далеко не на 100%. Людина реалізує себе повністю тільки тоді, коли її вже немає. На цьому етапі я дуже задоволена тим, чим займаюся. Наша студія робить гарні, конкурентоспроможні продукти — не соромно. Впевнена, що й інші студії знімають чудові фільми і так само пишаються своєю роботою — це наші маленькі перемоги.

– У нас були майстер-класи, й ми казали акторам: якщо вас не затвердили — це не значить, що ви поганий актор. Просто режисеру потрібен інший типаж. Не здаватися, не опускати руки, не займатися самознищенням. Інакше ви зупиняєте свій розвиток. Не вийшло — зробили висновки. Це не ваша проблема, що типаж не той. Ваш теж буде потрібен — у свій час.

Треба постійно «крутити педалі». Як у спортсмена: якщо він не тренується, то не пробіжить стометрівку. Актор має займатися собою. Що це означає? Дивитися, що знімають інші студії, які з’являються нові актори, нові продукти. Я, коли дивлюся кіно, теж фіксую, хто як працює, які реакції, оцінки. Актор має це моніторити й аналізувати. Якщо його не затвердили — це не привід сидіти й чекати дзвінка.

Актори знімають самопроби, заводять ютуб-канали. Щоб не збожеволіти, викладають монологи. Я їх, звичайно, дивлюся. Хтось присилає й каже: «Я оновив візитку». Головне — не зупинятися. Похід у театр — це теж підтримка морального й фізичного стану. Подивився виставу — вже думаєш, аналізуєш. Навіть банальний похід у музей — корисний. Я іноді так і роблю.