Кастинг-директор В’ячеслав Нечай-Кучинський

— Якщо чесно, я вже перестав рахувати. Вперше спробував себе в кастингу ще в минулому десятилітті — у 2007 або 2008 році. Був тоді маленьким студентом, проходив практику і пішов допомагати з кастингом на одному з телеканалів. Взагалі не уявляв, як це робиться. І мислення тоді було інше, і технології трохи відрізнялись. У мене не було жодних баз — просто ходив по театрах, шукав людей. Хоч це й був не акторський проєкт, а щось ближче до талант-шоу — ми шукали ведучих та учасників. Тоді було важче: без месенджерів, я тільки-но почав користуватись інтернетом і зареєструвався в соцмережах. А про те, що там можна щось шукати, навіть не думав.

— На менеджера організацій у шоу-бізнесі в КНУКіМі. Але після навчання я одразу в кастинг не пішов.

— Я спробував. Не можу сказати, що мені одразу сподобалось. Шукав себе, працював у сфері організації заходів, концертів. А потім у 2009 році стався глобальний криза — індустрія впала, як і зараз. І я знову почав шукати себе. Пішов на телеканали, деякий час був адміністратором. Мене постійно просили когось порадити, потім допомагав із пілотами — так усе й закрутилося. Десь із 2010–2011 років займаюся кастингом повноцінно.

— Коли розумієш, що все склалося, і всі актори стали на свої місця — кожен проєкт стає улюбленим.

— Я з самого початку працював над «Реальною містикою»: перший і другий сезони. Потім наші шляхи розійшлись. Зараз дивлюсь збоку і думаю: класно, я вже частину життя прожив і зробив зовсім іншу кар’єру, а проєкт живе. Зараз мені більше подобається працювати над художніми проєктами — останні кілька років так і є. Але й рекламу теж люблю — особливо соціальну. Не можу сказати, що мій пріоритет — лише робота з акторами. Мені цікаві й живі типажі, які можуть щось розповісти.

Ми, наприклад, знімали ролик про поцілунки, запросили справжні пари з їхніми історіями та емоціями. Спочатку запрошували одну людину й просили розповісти історію — щиро, від душі. Але вона не знала, що за ширмою сидить її партнер і все це чує. Потім ширма відкривалась — і відбувався щирий поцілунок. Без гри, без сценарію.

— Це велика частина моєї професії — знаходити нові обличчя і професійно в них закохуватись. Є багато таких, у кого, я впевнений, за рік-два буде крутий прорив.

До речі, Поліна Василіна знімалась у нас у «Поцілунках» зі своїм хлопцем — тоді в неї ще не було помітних ролей. Брата свого запросив у «Містику». До того в нього не було регулярних зйомок — він був театральним актором, тож для нього це був виклик.

— Ніяковіння, якщо хтось образиться, бо я не привітався. А таке буває: я людину не знаю, але вона знайома з братом. Іноді підходять: «О, це ж ви з серіалу?» — «Ні». І потім думаю, що людина, можливо, подумала, що я просто “відморозився”. Якщо є можливість, пояснюю, але люди бувають різні.

У дитинстві ми разом брали участь в олімпіадах з малювання. Якось я сильно захворів і попросив брата поїхати замість мене. Ніхто нічого не помітив — і він зайняв третє місце. Я б узяв перше! Це був, здається, єдиний раз, коли ми цим скористались.

У університеті ми вже мали ідею бути різними — я ходив із довгим волоссям. Але все одно плутали!

Іноді мене також кличуть зніматися, коли є запит на братів — це ж рідкість і економія. Я не відмовляюся. Кілька разів знімався в «Містиці», у серіалах, у рекламі. Але сам себе нікуди не подаю. Це не приносить мені того кайфу, як робота за кадром.

— Через себе проходить багато переживань, але страхом я б це не назвав. В акторських проєктах — більше відповідальності. Актори знають, навіщо приходять. У неакторських — проблеми з довірою. Треба бути і психологом, і другом, щоб людина повністю довірилась. Часто, коли справа доходить до підписання паперів, непрофесійні учасники лякаються. Актори спокійно ставляться до штрафів і пунктів договорів. А непрофесіонали — «Вони хочуть з мене гроші здерти!» Іноді — бац! — і людина зникає, не виходить на зв’язок. Був випадок: актор мав грати судмедексперта, як і в реальному житті. Раніше вже знімався — все добре було. Але за годину до зйомки зник. Знайшли заміну, а він наступного дня телефонує — його збила машина, у лікарні. І це виявилось правдою.

Цього року знімали іміджеве відео з дітьми. Каталися на роликах, пішов дощ. Один хлопчик, не впевнений у собі, зняв ролики, зрадів і стрибнув — впав, порізав палець. Побачив кров — і знепритомнів, почались судоми. Думали — епілепсія. Але потім отямився і навіть дознявся.

Затвердити актора — це добре, але переживаєш, щоб на зйомці все було нормально, особливо з дітьми. Часто прошу повідомляти після зміни, що все минуло добре. Бо сам не завжди на майданчику.

— Індивідуально. Буває — сто кандидатів на одну роль, а буває — один, і я вважаю, що це той самий. Часто, якщо є попередній відбір, я не кажу акторам. Якщо є, скажімо, 40 людей на роль, показую їх візитки — залишається 10–15, далі вже йдуть проби.

— Мрію мати можливість творити у своє задоволення. Я пишу пісні, музику. Хочу, щоб у мене була власна студія (зараз домашня), куди я можу прийти у вільний день і записуватись. Потрібно сильно вкластися технічно, щоб не орендувати і не думати про час, а просто творити.

— Звичайно. Передусім — на гітарі.

— Вона в Британії — Red Special, як у Браяна Мея. Скільки не пробував інші — звук у неї унікальний, просто космос. Хоча всі гітари хороші — одна для одного стилю не підходить, зате для іншого — ідеальна. Потроху граю на всьому, крім акордеона. У 12–13 років перейшов із малювання на музику, закінчив музичну школу. В музиці кайфую і від процесу, і від результату. А в малюванні — тільки від результату.

— Я всеїдний. Без усього можу жити, крім сиру. Улюбленого немає, є лише нелюбимий — російський, звісно.

— Одного немає. Але нещодавно дивився Едді «Орел» — подумав: якщо буде погано, переглядатиму знову. Простий у сприйнятті, але дуже надихаючий. Це справжня історія про британського спортсмена, який не був професіоналом, але у 1980-х потрапив на Олімпіаду. Його результати були смішними, але він здійснив свою мрію. Його підтримувала тільки мама. Зрештою він став зіркою, хоч і не виграв.

Люблю біографічні фільми про людей, які щось змінили у світі. Потім заглиблююсь у їхні біографії. Так, у кіно є прикраси, але суть лишається.

— Я б побажав ніколи не втрачати віру в свою професію. Упертість і терпіння в цій справі перемагають. Не завжди швидко, але закономірно.