Кастинг-директор Вікторія Нестеренко

– Думаю, я займаюсь цим вже років 15, а може, й більше. Я приїхала вступати на акторський факультет у Карпенка-Карого. До того закінчила театральну школу в Севастополі. Вона у нас була така одна, унікальна. Їхала впевнена у своїх силах, з добре підготовленою програмою, але вже на першому турі мені поставили «двійку». Життя тоді ніби скінчилося. Це був страшенний удар. Але в гуртожитку до мене підійшли студенти з Севастополя – прийшли підтримати. А я вся в сльозах… Вони: «Слухай, а чому не режисура?» Тоді мені здавалося, що режисура — це щось недосяжне. А акторство — це зрозумілий і чіткий шлях. Я повернулася до Севастополя і рік готувалася, читала – не втрачала часу. І таки вирішила вступати на режисуру.

– Так, і досить легко. Зрозуміла, що режисура – це моє. Вступила без проблем, щоправда, на вечірнє навчання, і одразу ж пішла працювати. Починала з хлопушки, потім була асистенткою по акторах. Багато працювали з Сашком Кірієнком, і саме він допоміг мені стати кастинг-директоркою. Разом зробили багато реклами й кіно: «Королева бензоколонки», «Помаранчеве небо». Потім була Star Media і спроба створити акторське агентство Dreamcast. Це було так давно, що вже здається, ніби неправда. Був і мій проєкт «Місто акторів», який я теж залишила, бо завагітніла. Взагалі я тоді дуже втомилася від цієї гонитви «в нікуди». Страшенно набридло. З появою дитини я стала більш усвідомлено ставитися до роботи, зрозуміла, що чотири проєкти одночасно – це той героїзм, який нікому не потрібен, і мені тим паче.

Майже одразу мене запросили попрацювати з Олексієм Олексійовичем Германом над фільмом «Під електричними хмарами». Це стало для мене переломним моментом. Я працювала віддалено – ми навіть не зустрічалися з ним. Зробила цей проєкт і з того часу зрозуміла, що мені комфортніше працювати саме так, дистанційно. Плюс у мене вже троє дітей, які народжувалися один за одним. Я періодично відмовлялася від якихось проєктів. Такого шаленого запалу, як раніше, до роботи в мене вже не було. Ще, як не дивно, моє уявлення про роботу змінив серіал «Лікар Ковальчук». Це був мій перший україномовний проєкт, після якого я відкрила для себе велику кількість чудових акторів, які до цього були для мене ніби «невидимі».

– Напевно, він ще попереду. Навіть якщо на рівні сценарію проєкт був улюбленим, то після перегляду вже готового продукту найчастіше приходить розчарування.

– Про україномовний. Який саме жанр – абсолютно неважливо. Головне – щоб це було кіно для думаючих людей, щоб воно не обмежувалося жорсткими дедлайнами, рамками чи смаками продюсерів.

– Швидше страх – це втратити інтерес і зануритися в рутину. Але в мене є свобода вибору, я не женуся за грошима і можу обирати проєкти. Якщо не приваблює матеріал – то принаймні має бути команда.

– Є люди, з якими мені комфортно. Є ті, хто мене чує – я їм дуже вдячна за це. Є режисери, з якими морально дуже важко. З такими я, звісно, більше не працюю. Робота повинна приносити задоволення, надихати.

– Мрії з’явилися тоді, коли я народила дитину, зупинилася і подивилася на своє життя збоку. У мене з’явилися особисті цілі.

Мрію поплавати з китами. Я – людина моря, виросла біля нього, і мені його не вистачає. Після переїзду з Севастополя відчуття, що море десь поруч, усе ще є.

Хочу отримати сертифікат з дайвінгу. Лише раз пірнала, але це були неймовірні враження. Недавно подумала, що, мабуть, серфінг – теж круто, хочу спробувати.

Відкрила для себе спорт. Регулярно займаюсь у залі.

– Дуже заглибилася в дітей, у психологію. Трішки цікавлюсь нутриціологією, дієтологією. Люблю музику, обожнюю танцювати, коли ніхто не бачить (усміхається).

– Передусім – це особистість. Мої сини настільки різні. Головне, вважаю, у стосунках із дітьми – підтримувати й любити їх. Любити безумовно. Цього теж треба вчитися. Я від своїх батьків отримала саме цю безумовну любов. Дивлюся на наше суспільство і розумію, що далеко не всі це відчули. І тепер, зробивши висновки, начитавшись літератури, я стала «скаженою мамашею».

– Я не можу довірити виховання своїх дітей комусь іншому. У мене є така установка, що кожен повинен виховувати своїх дітей сам, і я разом із чоловіком відповідаємо за наших. На щастя, у нас є улюблена бабуся – людина, якій я спокійно можу довірити дітей.

– Те саме, що й усім людям: розвиватися. Не ставити собі обмежень. Пробувати і шукати.